Фінанси

Антиінфляційне регулювання в Україні та його ефективність

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2011-08-31       33 ст.

Вступ.

1. Поняття інфляції, як економічної категорії, її види.

2. Причини та соціально-економічні наслідки інфляційних процесів.

3. Антиінфляційна політика в Україні.

4. Шляхи підвищення антиінфляційного регулювання в Україні.

5. Проблеми антиінфляційного регулювання та напрями їх вирішення в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Важливим індикатором здоров'я економіки с інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін, збільшенням грошей та зниженням їх купівельної спроможності. Інфляція виникає не стихійно, а внаслідок більш швидкого зростання випуску грошей проти виробництва товарів.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на її врахуванні ґрунтується вся соціально-економічна, фінансова і банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику.

Антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження масштабів інфляційних наслідків різні і потребують прийняття неоднакових методів регулювання. Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. До таких належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін, індекси оптових цін та ін.), динаміка грошової маси в обігу, розмір і динаміка державних видатків тощо.

Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюються впливом багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів; загальногосподарською кон'юнктурою; особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат. Незважаючи на багатофакторність інфляції, заведено, що напрями її подолання мають бути адекватними фактором, що викликали цю інфляцію. Тому антиінфляційна політика здебільшого охоплює політику управління факторами попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції - сферу грошового обігу.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси антиінфляційного регулювання в Україні.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити поняття інфляції, як економічної категорії, її види;
  • охарактеризувати причини та соціально-економічні наслідки інфляційних процесів;
  • дослідити шляхи підвищення антиінфляційного регулювання в Україні;
  • виявити проблеми антиінфляційного регулювання та напрями їх вирішення в Україні.

Наукова новизна роботиполягає в тому, що на основі аналізу різнопланових

джерел розглядається проблема антиінфляційної політики в Україні.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси антиінфляційного регулювання в Україні.

Предметом дослідженнявиступає ефективність антиінфляційного регулювання в Україні.


1. Поняття інфляції, як економічної категорії, її види

Спираючись на знання закону кількості грошей в обігу, важливо усвідомити суть процесу інфляції, механізму його функціонування та наслідків, що в тій або іншій мірі властиві паперово-грошовій системі будь-якої держави.

Термін «інфляція» (лат. inflatio - надування) з'явився в обороті в середині XIX ст. як відображення кризового стану грошової системи США, що виник внаслідок величезного випуску в обіг паперових доларів у роки Громадянської війни 1861-1865 pp. Ототожнення інфляції із знеціненням грошей і зростанням товарних цін продовжує існувати і в наших підручниках.

Але, на нашу думку, сучасна інфляція пов'язана не лише з падінням купівельної сили грошової одиниці, а й охоплює загальноекономічні процеси, що народжують дисбаланс і протиріччя як у сфері виробництва, так і у сфері обігу, обмежує виробниче і особисте споживання, вражає інші сфери економічного життя суспільства.

Рушійні сили, що приводять механізми інфляції у рух, належать до найрізноманітніших сфер господарського і суспільно-політичного життя, але основні елементи сучасної інфляції в цілому такі.

1. Грошово-кредитний елемент інфляції (емісія, мультиплікативне розширення кредиту). Стрижнева роль цього елемента в розвитку процесу інфляції зумовлена тим, що інфляція виявляється переважно у грошовій формі.

2. Структурно-виробничий елемент інфляції. Він характеризує вплив на інфляцію безпосередньо виробничої сфери через ті диспропорції та суперечності, що виникають в економіці в процесі ЇЇ розвитку. Інфляційний вплив комплексу диспропорцій виявляється у вогнищевих та нерівномірних перевищеннях попитом пропозиції, що викликано процесом переміщення попиту. У подібних випадках розширення грошової маси є не активно діючою причиною інфляції, а лише необхідною умовою її розвитку.

3. Процеси зростання цін набувають ще більш однозначної спрямованості під впливом суттєвої монополізації виробництва та ринку, що є результатом розвитку сучасної економіки. Монополізація веде до зниження мобільності чинників виробництва. В таких умовах пропозиція відстає від зміни попиту, що консервує диспропорції, та обумовлює зростання прибутку та ціни. У подальшому збільшення цін одними виробниками викликає зростання витрат по всьому виробничому ланцюгу. Дія цього елемента механізму інфляції визначається чинниками, що діють у виробництві та на ринках, і передує збільшенню грошової маси. Інакше кажучи, зростання грошової маси в подібних випадках також виступає як реакція сучасного механізму кредитно-грошової системи на збільшення попиту на гроші через збільшенням вартості товарних угод, і є результатом відповідних дій агентів сучасного ринку.

4. Монетарні та немонетарні пружини інфляції (особливо друга група) глибоко переплелися з державним регулюванням (фінансова, кредитно-грошова, промислова, адміністративна, валютно-торговельна політика тощо).

Дія цього елемента обумовлена об'єктивно великою роллю держави у сучасній економіці та диспропорціями між її потребами (інвестиції, поточна діяльність, регулювання) і коштами на їхнє задоволення із внутрішніх і зовнішніх джерел. Держава нерідко свідомо форсує емісію, породжуючу інфляцію, в інтересах привілейованих галузей та підприємств. Однак, підштовхуючи інфляцію через пряму емісію, держава одночасно коригує ефекти і наслідки інфляції на різних її етапах і у різних сферах з метою забезпечення життєздатності економічної системи та окремих її суб'єктів, надаючи пільгові державні кредити і дотації, звільняючи окремі підприємства чи групи населення від податків. Емісія (з метою покриття дефіциту державного бюджету) використовується і для пом'якшення соціальних суперечностей в межах існуючої структури влади.

5. Інфляція, підживлювана та підтримувана зростанням грошової маси, деформаціями попиту і збільшенням витрат, посилюється зовнішньоекономічними чинниками, зростанням взаємозалежності сучасного світу. Цей вплив здійснюється через виробничо-коопераційні, експортно-імпортні та валютно-фінансові канали, через притік та відтік зовнішніх ресурсів. Зовнішні чинники всебічно впливають на внутрішні процеси розвитку, а іноді надають потужні додаткові імпульси внутрішнім інфляційним процесам.

6. Важливим елементом пристосування і поширення інфляції є дії різних соціальних груп, зацікавлених у збереженні свого матеріального добробуту. Дії їх у відповідь на попереднє зростання цін спрямовані на те, щоб компенсувати відставання приросту номіналу своїх грошових доходів від темпів інфляції. Проте результатом цього є лише нове підвищення цін, яке не завжди відновлює «статус кво».

Взаємодія причинних і функціонально-наслідкових елементів інфляції надає цьому процесу додаткової стійкості та тривалості. І хоча він може гальмуватись чи придушуватись засобами державної політики (вибірковим регулюванням ефектів інфляції), ознаки безперервності та кумулятивності цього процесу не втрачаються[15, c. 2-6].

Відкритою називають інфляцію, якщо загальна економічна нерівновага між суспільним попитом та пропозицією виявляється у підвищенні цін. Така інфляція заснована на дії ринкового механізму в економічній системі. Хоча вона і деформує його, але не руйнує остаточно, оскільки механізм ринку продовжує працювати і надсилає його суб'єктам цінові сигнали для відповідної реакції.

Придушена інфляція виникає, якщо загальна економічна нерівновага між грошовим попитом та пропозицією виникає в економічній системі, де існує загальний державний контроль за виробництвом, цінами та всім суспільним відтворенням. Це неминуче супроводжується не просто деформаціями ринкових механізмів, а їхньою руйнацією, глибина якої залежить від форм та методів регулювання.

Залежно від характеру інфляційного процесу і темпів його зростання розрізняють три типи інфляції:

1. Повзуча інфляція. Характерною її ознакою є плавне щорічне зростання цін в межах до 10%. В розвинутих країнах щорічне зростання цін на 3-4% використовується для кращого, точнішого збалансування товарно-грошової маси і як додатковий стимул керованого зростання виробництва й вдосконалення його структури.

2. Галопуюча інфляція. Вона викликає щорічний темп зростання цін на 10-15%, а інколи й до 100%. Взаємодія темпів галопуючої інфляції з цінами контрактів досягається шляхом включення прогнозованих індексів зростання цін до вартості контрактів. Рух грошей прискорюється за рахунок прискорення їх матеріалізації у товари. Небезпека галопуючої інфляції в тому, що вона здатна швидко деформувати структуру виробництва й реалізації товарів і вийти з-під контролю суспільства.

4. Гіперінфляція. їй властиве стрибкоподібне зростання цін понад 100% у рік та збільшення їх відриву від заробітної плати і руйнування добробуту, що охоплює навіть забезпечені прошарки населення. Гіперінфляція стимулює наближення економічного краху. Підприємствам стає вигідніше нагромаджувати сировину і готову продукцію, що збільшує попит на неї і у такий спосіб посилює інфляційний тиск на економіку. Виробники і населення, щоб компенсувати втрати від інфляції, нагромаджують величезні невиробничі матеріальні цінності й ювелірні вироби. Гіперінфляцію переживають переважно ті країни, які здійснюють докорінну ломку своїх економічних структур. Одним із проявів гіперінфляції є надшвидке зростання товарних цін, знецінення грошової одиниці, розлад платіжного обороту, порушення нормальних господарських зв'язків. При цьому гроші втрачають здатність виконувати свої функції, а господарські зв'язки набирають натурально-речової форми - бартеру. Зростання цін, що перевищує темп у 50% щомісячно, класифікують як супергіперінфляцію. На цій стадії знецінення грошей набуває характеру самопоновлюваного процесу, коли зростання цін вимагає збільшення емісії грошей, а зростання пропозиції грошей спричиняє новий виток зростання цін.

Залежно від зростання цін різних товарних груп прийнято виділяти збалансовану і незбалансовану інфляцію. Перша з них викликає пропорційну зміну цін на різні товари, а друга - викликає неоднакову пропорційність зміни цін різних товарів. Якщо інфляцію розглядати з позиції передбачення її розвитку, то розрізняють очікувану і неочікувану інфляції. Врахування просторових меж поширення інфляції дозволяє класифікувати локальну інфляцію, що діє в рамках окремих країн, і світову інфляцію, якщо вона охоплює групу країн або цілі регіони. Для країн, які залежать від стану зовнішньої торгівлі існує загроза імпортної інфляції. Наприклад, зростання цін на паливо-енергетичні ресурси й матеріали робить загрозу імпортної інфляції в Україні реальністю[10, c. 43-45].

Стан економіки країни, що характеризується загальним застоєм виробництва і високим рівнем безробіття та одночасним підвищенням цін й інших ознак розвитку інфляційного процесу, називають стагфляцією. Рівень інтенсивності інфляційного процесу можна виміряти за допомогою індексу цін за певний період: рік, квартал, місяць. Найчастіше для вимірювання інфляції застосовується індекс цін споживчих товарів (ІСЦ).

де р1 q0- ринкова вартість фіксованого кошика товарів у поточному році; ро q0- ринкова вартість фіксованого кошика товарів у базовому році.

Цей показник характеризує зміни в часі загального рівня цін на товари, які купує населення для особистого споживання.

Зміни в часі загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для виробничого споживання, характеризуються показником індексу цін на засоби виробництва (ІВЦ). Він визначається за формулою агрегатного індексу Ласпейреса:

Індекс цін виробника використовується для характеристики інфляції витрат, особливо коли оптові ціни зростають першими, тобто до зростання роздрібних цін.

Загальний індекс інфляції визначається за формулою:

де Iінф - індекс інфляції; І1, - індекс зростання цін у досліджуваному році; І0 - індекс цін базового року.

Для прогнозного визначення кількості років, що за даного щорічного індексу інфляції здатні подвоїти ціни, застосовують так зване правило числа 70. Його розрахунок переважно використовують тоді, коли потрібно визначити скільки років потрібно, щоб реальний ВНП або особисті заощадження подвоїлися. Але й у розрахунках потужності інфляційного процесу число 70 поділяють на щорічний індекс інфляції і отримують число років, які за даної інфляції потрібні, щоб ціни подвоїлися. Наприклад, за умов інфляції у 12% показник цін подвоїться через 6 років (70:12 « 6).

Якщо щорічний індекс інфляції знизиться до 9% на рік, то ціни подвояться через близько (70:9) вісім років[4, c. 55-56].

2. Причини та соціально-економічні наслідки інфляційних процесів

Формами прояву інфляції є зростання товарних цін, поглиблення товарного дефіциту, хронічний бюджетний дефіцит, падіння валютного курсу національної грошової одиниці, а в кінцевому рахунку, зниження купівельної спроможності грошей.

Чисельні прояви інфляційного процесу свідчать про багатоманітність чинників, які його формують. Загалом, причини зростання інфляції можна вивести з трансакційного рівняння І.Фішер

Тобто зростання цін може викликатися трьома факторами: зростанням кількості грошей в обігу, наростанням швидкості обігу грошей і скороченням фізичного обсягу виробництва. При цьому швидкість обігу грошей є відносно стабільною, тому основними причинами зростання цін можуть бути емісія надлишкової маси грошей і зменшення фізичного обсягу виробництва. А оскільки амплітуда коливання фізичного обсягу виробництва є значно меншою, бо визначається об'єктивними чинниками, то звідси вплив на інфляцію динаміки пропозиції грошей вважається вирішальним. Ці положення і лягли в основу обґрунтування так званої грошової теорії інфляції школи монетаристів. її голова М.Фрідмен єдиною причиною інфляції вважає надмірну пропозицію грошей.

Кейнсіанці, вже не заперечуючи ролі тривалого зростання пропозиції грошей, вважають ліберальну грошово-кредитну політику передумовою інфляції, а першопричинами - ті чинники, які стимулюють витрати і пропозицію. Ось чому монетарна політика має бути настільки ліберальною, наскільки це потрібно для підтримки економіки і високої зайнятості. Приміром, дії уряду України в 1991-1993 pp. легко вписуються у кейнсіанські рамки уявлень про причини інфляції, а пізнішого періоду - в монетаристську модель жорсткої монетарної політики. їх можна відобразити так:

Механізм дії інфляційного процесу в Україні склався не внаслідок війни чи циклічних коливань виробничого циклу, як це траплялося в інших країнах, а став результатом структурної незбалансованості відтворювального процесу і його галузей. Крім низки зовнішніх і внутрішніх причин, важливу деструктивну роль тут зіграли інституційні основи, серед яких утопічність економічної системи, вичерпність адміністративних важелів та нездатність учасників перебудови замінити їх дію ринковим механізмом конкурентного збалансування виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Якби, наприклад, інфляцію творили лише монетарні чинники, то найрадикальнішим способом обмеження й витіснення інфляції була б грошова реформа. Тоді б лише насильне врівноваження грошово-товарної маси здатне було б припинити інфляцію, стабілізувати фінансову систему і створити умови для початку економічного зростання. Якщо після грошової реформи цього не сталося, то очевидно, що в Україні інфляційний процес сформувався на основі багатьох немонетарних чинників. І навіть грамотно і організовано проведена грошова реформа не дозволила досягти повного оздоровлення економіки і грошової системи. Зокрема, початкові економічні перетворювання, які швидко впорядковували б господарську діяльність усіх підприємств незалежно від форм власності, раціоналізували інвестиції і прискорили процес конверсії військового виробництва лише розпочалися. Мало обґрунтованою була кредитна політика та її нормативно-законодавче забезпечення. Зберігалася загроза прийняття популістських рішень і неконтрольованого фінансування підприємств державного сектора[6, c. 9-12].

Українські економісти 20-х років, аналізуючи особливості інфляційного процесу, з'ясували причини і обґрунтували модель початкового циклу.

Врахування монетарних і негрошових чинників стимулювання інфляційного процесу дозволяє розглядати його як складний процес, що має два аспекти: по-перше, вузько економічне явище, яке генерує знецінення грошей та викликає інші монетарні наслідки; по-друге, широке розуміння його як загальноекономічного явища і хворобливого стану виробництва, розподілу, обміну і споживання. Зокрема, зв'язок економіки з грошовим оборотом -безпосередній. Адже неконтрольоване зростання цін і знецінення грошей стає серйозною перешкодою на шляху оновлення капіталу, припиняє інвестиційний процес і нове будівництво, руйнує добробут населення та силу держави.

Показники, за допомогою яких вимірюється інфляція, дають кількісну оцінку цього явища в різних економічних системах. Так, відкрита інфляція виступає як процес, органічно пов'язаний із зростанням цін і вимірюється його прирісними показниками. Подібний вимір стосовно будь-якої національної валюти може мати характер прямого зіставлення рівнів цін певного кошику товарів через визначений період часу.

Для тих періодів, коли в окремих країнах одночасно Функціонували паперові та металеві гроші, вимірювати втрату паперовими грішми їхньої купівельної спроможності можна було порівнянням величини цін, визначеної в паперовій валюті, з величиною, визначеною у металевих грошах. По відношенню до золота це знецінення, визначене у відсотках, називалось дизажіо. Зворотним вираженням його була поява лажу на золото, тобто підвищення ринкової ціни золота в паперових грошах порівняно з номіналом.

Падіння купівельної спроможності національної грошової одиниці певної країни може вимірюватись також зіставленням зрослого рівня цін в цій країні з цінами в країні з більш стабільною валютою. Зростання курсу іноземних валют до національної грошової одиниці покаже темпи інфляції.

Для характеристики рівня інфляційних процесів іноді використовують показник, що характеризує розрив між міжнародною і національною відсотковою ставкою. Це пов'язано з тим, що національний фінансовий ринок прагне захистити себе від інфляції, закладаючи її номінальну величину в плату за користування кредитом. На міжнародному ринку ця складова відсутня. Проте цей показник є досить точним лише при відносно невеликих та прогнозованих рівнях інфляції[13, c. 62-64].

Усі розглянуті показники характеризують інфляцію в ринковій економіці, де відсутнє державне обмеження свободи ціноутворення. В економічній системі з всеосяжним державним регулюванням процесів відтворення та адміністративними цінами показники інфляції істотно модифікуються. Однак і тут є можливість вимірювати інфляцію, хоч і непрямим способом. Один із показників інфляції у цьому разі — це розрив між адміністративними цінами і цінами «чорного» ринку. Крім того, опосередковано рівень інфляції можна визначити через зростання інтенсивності дефіциту, величину відкладеного попиту тощо.

У період ринкової трансформації такої адміністративно регульованої економічної системи до перелічених показників інфляції додаються ще й ті, що пов'язані з існуванням прихованої інфляції, яку можна виміряти, зіставляючи величину заборгованості з виплати заробітної плати та інших соціальних допомог з кількістю грошей, які перебувають в обігу.

Отже, не за всіх умов інфляція вимірюється відкритим зростанням цін. В умовах державно регульованої економіки з адміністративно встановлюваними цінами, зростання яких обмежується, ціни можуть і не зростати. Тут спостерігатиметься інший ефект, що характеризується зростанням дефіциту товарів і послуг, збільшенням загальної суми витрат споживачів на їх придбання, включаючи витрати часу і енергії на пошуки, очікування в чергах, додаткові витрати та незручності, зумовлені заміною одного товару іншим, наявним у продажу, а також потенційну інфляцію у вигляді вимушено відкладеного платоспроможного попиту. В цьому разі номінального знецінення грошової одиниці немає. Товар можна придбати за адміністративною (твердою) ціною, але з витратою додаткового часу та сил і в розмірах діючих норм споживання. Через це, хоча номінального знецінення грошової одиниці і немає, але знижується її реальна купівельна спроможність. А це дає підстави визначити сутність інфляції як зниження купівельної спроможності грошової одиниці, яке викликається зміною загальної економічної рівноваги між сукупним суспільним попитом у грошовій формі та сукупною суспільною пропозицією.

При розгляді інфляції як системного утворення окрім такого напряму її дослідження, як аналіз форм вияву важливим є і вивчення такої характеристики інфляції, як її інтенсивність, яка визначається темпами втрати грішми своєї купівельної спроможності. Залежно від рівня інтенсивності знецінення грошей визначається кілька різних видів інфляції. Так, виділяється «повзуча» інфляція, коли темпи знецінення грошей не перевищують зростання цін в межах 10—15 відсотків на рік. Така інфляція не тільки не несе в собі серйозних негативних наслідків, а й виступає стимулом економічного розвитку та пожвавлення ділової активності. Інфляція на такому рівні досить легко контролюється, а тому суспільство не тільки легко пристосовується до неї, а й намагається скористатися з неї для досягнення своїх поточних цілей. Виділяється також «галопуюча» інфляція, для якої стає характерним більш значне зростання темпів знецінення грошей. Темп відкритого зростання цін може зрости до 100 відсотків на рік. При такій інтенсивності інфляційного процесу значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві, що різко негативно впливає на всі сфери економічного та соціального життя країни, оскільки інфляція починає виходити з під контролю та стає важкопередбачуваною. І нарешті, найбільша інтенсивність інфляційного процесу виникає тоді, коли починається «гіперінфляція». Тут темпи відкритого зростання цін перевищують 100 відсотків на рік. У такому разі гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції, що порушує безперервність процесу відтворення та баланс інтересів його суб'єктів, викликає надмірну інтенсификацію перерозподільних процесів, поглиблює галузеві диспропорції, стимулює стихійні та анархічні процеси в економічному та соціальному житті суспільства[1, c. 5-8].

Для більш глибокого розуміння інфляції як системного утворення треба пам'ятати, що цикл будь-якої системи складається з певних стадій, кожна з яких може розглядатись як самостійна система. Перетворення систем-стадій одна в іншу є, по суті, перетворенням структур. Так відбувається еволюційний процес. Він характеризується тим, що при незмінному стрижневому елементі, який характеризує сутність явища, проходить своєрідне «пере-замикання» інших елементів системи, викликане загальною їх диференціацією і виникненням нових зв'язків між ними.

Розвиток інфляції як результат системно-стадійного процесу, пов'язаний зі зміною характеру замикання елементів, що становлять зміст інфляції як системного утворення. Це дає можливість виділити два основних типи системно-стадійної якості інфляції — класичну і сучасну.

Економічними і соціальними наслідками інфляції стають:

1. Зниження життєвого рівня населення шляхом падіння реальної вартості особистих заощаджень, скорочення реальних поточних доходів, перерозподілу доходів найманих працівників на користь підприємців. При цьому поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умов індексації, оскільки компенсації відстають від темпів зростання цін і не покривають скорочення доходів населення.

2. Діє ефект інфляційного оподаткування доходів. Наприклад, в Україні зниження реальної вартості щомісячних доходів в умовах гіперінфляції сягало 30%.

3. Падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці та розширення виробництва. Інфляція посилює диспропорції виробництва, торгівлі, кредитної і грошової систем, державних фінансів, валютної системи і платіжного балансу країни. Ось чому на ринках може виникати затоварювання за умов абсолютного падіння виробництва і скорочення особистого споживання.

4. Некерована інфляція порушує управління економікою і підриває устої держави. Адже реальна вартість державних доходів постійно зменшується. Тому, незважаючи на нетоварну емісію, держава зменшує свої витрати, передусім на соціальні потреби, що посилює соціально-політичну нестабільність.

Важливо уяснити, що інфляція не виникає зненацька, а розвивається як загальноекономічний процес, який нагромаджує дисбаланс і протиріччя у всіх сферах суспільно-економічного життя. Звичайно, він охоплює грошовий обіг, кредитну систему і фінанси, виробниче і особисте споживання. Вказані стадії інтенсивності інфляційного процесу суттєво відрізняються одна від одної, насамперед індексом щорічного зростання цін, темпами спаду рівня виробництва та продуктивності суспільної праці, неконтрольованим перерозподілом національного доходу та національного багатства на шкоду абсолютної більшості населення. Кожна із стадій розрізняється також співвідношенням темпів зростання емісії паперових грошей і темпів знецінення грошової одиниці[5, c. 52-56].


3. Антиінфляційна політика в Україні

Пом'якшити негативні соціально-економічні наслідки інфляції можливо лише в разі ефективного регулювання рівня інфляції, розробки науково обґрунтованої антиінфляційної політики. Розрізняють прогнозовану й непрогнозовану інфляцію. Особливу загрозу становить непрогнозована інфляція,у подоланні якої значну роль відіграє правильно визначена,зважена антиінфляційна політика.

Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.

Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об'єктивних економічно обґрунтованих системних прогнозах.

Системне прогнозування інфляційних процесів передбачає визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів,а також оцінки, з одного боку, - ступеня впливу причинно зумовлюваних монетарних, фінансових та інших макропоказників на індекс інфляції, з другого, оцінки впливу інфляції на динаміку реального валового внутрішнього продукту.

Щодо визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за період, що досліджується, то відсутній аналітичний тренд, який би з достатньою точністю описував зміну індексу інфляції, що свідчить про неможливість короткострокового прогнозування індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів.

Необхідність подолання тривалої економічної кризи в Україні потребувала, насамперед, досягненнямакрофінансової стабілізації як основної передумови виходу на позитивну економічну динаміку. Макрофінансова стабілізація, у свою чергу, багато в чому залежить від стабільності національної валюти, стан якої характеризується показниками інфляції (дефляції). Інфляція з позицій макроекономічної і макрофінансової стабілізації розглядається з двох сторін. По-перше, як один з параметрів стабільності, як головний макрофінансовий індикатор. По-друге, як засіб впливу на макроекономічну рівновагу (точніше,не сама інфляція,а грошова політика).

Інфляція, як і будь-яке інше фінансове явище (бюджетний дефіцит, державний борг, валютний курс),ніколи не мала і не може мати однозначної оцінки. Це досить складне економічне, суспільне і психологічне явище. Слід відзначити, що існують два основні і найбільш типові прояви інфляції. Перший - інфляція попиту, коли домашні господарства витрачають гроші швидше,ніж виробляються і,відповідно,надходять до ринку товари та послуги. За цих умов виникає економічна ситуація, що характеризується дефіцитом товарів та послуг. Це явище було притаманне адміністративній економіці колишніх соціалістичних країн, населення яких протягом десятків років терпіло тотальний товарний дефіцит. За умов ринкової економіки "інфляція попиту", тобто зростання цін, яке спричиняється перевищенням попиту над пропозицією товарів та послуг відбувається за екстремальних умов, а саме: за умов воєн та революцій, природних катаклізмів і соціальних потрясінь[7, c. 8-11].

Як стверджує основоположник теорії "інфляції попиту" видатний економіст XX ст. Джон Мейнард Кейнс,цей тип інфляції розвивається тоді, коли сукупний попит перевищує межі максимального використання виробничих потужностей. А така ситуація в "зрілій" економіці виникає лише за надзвичайних обставин. Головною проблемою нормально функціонуючої економіки, навпаки, є проблема збуту, реалізації, іншими словами, проблема ринку.

Другий, досить поширений тип інфляції - це "грошова інфляція",яка виникає і набуває розвитку в результаті надмірної грошової емісії та кредитної експансії. Цей тип інфляції також спостерігається під час воєнних лихоліть, післявоєнної розрухи, в умовах проведення політики "шокової терапії" в країнах перехідної економіки. Оскільки в країнах перехідної економіки досить сильним її компонентом залишається монополізація виробництва як пережиток централізованої та високомілітаризованої економіки, то інфляційний процес, крім товарного дефіциту та надмірної грошової емісії, у значній мірі посилюється також монопольним диктатом цін. Водночас, економічна свобода та мотив максимізації доходів в умовах розумної державної політики все більше стимулюють підприємницьку діяльність. Починають збільшуватись інвестиції в економіку, поступово зростає виробництво, ринок щодалі більше починає наповнюватись товарами. Одночасно зростає сфера надання послуг,оскільки вона набуває великої ролі в економічному житті. За такої економічної ситуації інфляція поступово втрачає сили свого розвитку, і врешті зникають чинники, які живлять інфляційний процес. Крім того, у міру завершення завдання лібералізації цін політика "шокової терапії", що розрахована на болісний,але рішучий перехід від централізовано-розподільчої системи до системи ринкових відносин, поступається конструктивній політиці роздержавлення і приватизації. Необхідною передумовою здійснення цих завдань ринкових реформ є політика макроекономічної фінансової стабілізації з її антиінфляційним спрямуванням.

Достовірний прогноз інфляції є однією з передумов успішного проведення макроекономічної політики. Проте, зробити його доволі складно,принаймні в Україні. Причиною тому - особливості економічних перетворень, які відбувалися в нашій країні впродовж останніх років[14, c. 7].


4. Шляхи підвищення антиінфляційного регулювання в Україні

Проаналізувавши профілі інфляції 2006-2007 року, спробуємо окреслити цінову перспективу поточного року, а також фактори, що матимуть на її розкручування певний вплив.

Йдеться передусім про підвищений порівняно з плановим 2006 року (1,7 відсотка) дефіцит бюджету поточного року (2,5 відсотка ВВП). Окрім того, хоч газовий компроміс між Україною та Росією і знайдено, але не варто забувати про підвищення ціни на газ для промислових виробників. До цінових викликів-2007 треба віднести і послаблення абсорбуючої функції економічного зростання у першій половині року та погіршення перспектив антиінфляційного посилення гривні, з огляду на ймовірне зменшення профіциту платіжного балансу, і підвищення дефіциту бюджету, низькі темпи зростання ВВП та випуску. Не варто знімати з порядку денного і посилення інфляційних очікувань у довиборчий і післявиборчий періоди, можливе зменшення врожаю зернових з огляду на макроекономічні та пов'язані з особливостями природного циклу причини.

Вірогідно, що спричинять тиск на ціни і наслідки можливого розігріву економічної кон'юнктури в останній третині поточного року, подальше утримання підвищеного податкового тиску і його вплив на ціни виробників і споживачів, а також підняття тарифів на транспорті.

Щоб унеможливити або пом'якшити їхній вплив, варто задіяти такі фактори. Зокрема, переглянути бюджет-2008 задля зменшення його дефіциту шляхом скорочення певних видатків. Потрібно здійснити, окрім того, додаткові кроки щодо лібералізації імпорту антиінфляційного спрямування і запровадити жорсткішу монетарну політику (обмежити зростання грошової бази рівнем 30-40 відсотків), а також вдатися до подальшої лібералізації валютного регулювання. Щоб протистояти ціновим викликам поточного року, потрібно посилити конкуренцію у банківській системі через полегшення доступу іноземних банків до системи відповідних послуг, стимулювати процентною політикою активізацію заощаджень громадян, сприяти додатковому поштовху у розвитку ринку цінних паперів, зокрема для населення. Доцільно активізувати антимонопольну політику з метою профілактики необґрунтованого завищення цін (передусім споживчих), системно працювати над демобілізацією інфляційних очікувань.

Порівняно з минулим роком нині є деякі відмінності цінової ситуації. Так, ліквідність, сформована у грудні 2007 року, безперечно, позначиться на цінах першого кварталу поточного року, але значно менше, ніж у минулому році, з огляду на інвестиційний і здебільшого неспоживчий характер бюджетних витрат в останньому місяці минулого року. Відрадно і те, що тиск на продовольчі ціни у січні-березні з боку цін виробників буде меншим, ніж у минулому році, з огляду на уповільнення їх зростання в другій половині 2006 року, оскільки продовольчі ціни більше прив'язані до промислової інфляції. У 2008 році тиск на споживчі ціни з боку тарифів теж буде дещо менший з огляду не те, що "частину пари" - автотранспортні та залізничні тарифи - випустили у минулому році.

Натомість з другої половини 2007 року зростання ВВП, яке зазнало уповільнення з другої половини 2004 року і триває вже 1,5 роки, може прискоритися, що посилить його антиінфляційний ефект (попереднє уповільнення зростання також тривало 1,5 роки - з другої половини 2001 року до початку 2003 року). Окрім того, у першому місяці нового року не слід очікувати дестабілізації на ринку м'ясопродуктів і палива, як у 2005 році, але тиску може зазнати ринок послуг, передусім комунальних та нерухомості. Проте у січні 2008 року, як і протягом першого кварталу в цілому, не спостерігатиметься порівняно з 2005 роком феномен повернення перекупленої під час політичної кризи 2004 року валюти і відкладена інфляція[8, c. 12-15].


5. Проблеми антиінфляційного регулювання та напрями їх вирішення в Україні

Антиінфляційне регулювання — охоплює насамперед два основних методи усунення інфляції: скорочення бюджетного дефіциту, регулювання цін і доходів. Використовуються також інші методи.

Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюються впливом багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів; загальногосподарською кон'юнктурою; особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат.

Незважаючи на багатофакторність інфляції, заведено, що напрями її подолання мають бути адекватними фактором, що викликали цю інфляцію. Тому антиінфляційна політика здебільшого охоплює політику управління факторами попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції - сферу грошового обігу.

У міжнародній практиці з метою боротьби з інфляцією поширені такі класичні напрями антиінфляційної політики:

  • дефляційна політика (регулювання попиту);
  • політика доходів (регулювання витрат);
  • адаптаційна політика.

Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як на товари, так і на гроші. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, бюджетної та структурно-інвестиційної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передусім спрямовані на обмеження та стабілізацію грошового обігу. З цією метою використовуються такі важелі впливу на грошову масу: облікова ставка; норма обов'язкових резервів; операції на відкритому ринку.

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову станку, центральний банк фактично визначає ціну кредитів, які продаються комерційним банкам, що значною мірою формує вартість грошей. Так, при підвищенні облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що обумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу.

Зміна норми обов'язкових резервів, які комерційні банки повинні тримати у формі готівки в себе або на безпроцентних рахунках у центральному банку, має подвійний результат. Підвищення резервної норми, з одного боку, веде до прямого вилучення певних коштів з обігу, що обмежує їх пропозицію, з іншого - викликає подорожчання надаваних комерційними банками кредитів і, як наслідок, сприяє зменшенню попиту на гроші.

Процентна ставка і норма обов'язкових резервів - це важелі, які в основному опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що знаходяться в обігу. Найдійовішим напрямом антиінфляційного регулювання, що прямо впливає на грошову масу, с проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку. Так, центральний банк, маючи намір зменшити пропозицію грошей, продає комерційним банкам цінні папери, що веде до вилучення з обігу відповідної частини грошової маси. Цей напрям грошово-кредитної політики хоча і дає швидкі результати, але має І певні перешкоди в інтенсивному застосуванні. У країнах з перехідною економікою до них належать слабка розвиненість вторинного ринку цінних паперів і недостатність коштів для проведення операцій в необхідних масштабах[17, c. 68-71].

Заходи грошово-кредитної політики мають бути головними лише на початковому етапі реформування економіки. Після досягнення первинної стабілізації грошової одиниці необхідно перейти до другого етапу реалізації антиінфляційної політики шляхом використання фінансових (бюджетних) заходів. Грошово-кредитні та фінансові елементи антиінфляційної політики мають різні об'єкти впливу. Якщо перші мають справу з кредитом та грошовим обігом, то другі - з відносинами, що складаються у сфері формування, перерозподілу та використання фінансових ресурсів. Проте і грошово-кредитні, і фінансові заходи в процесі боротьби з інфляцією тісно пов'язані та взаємодіють між собою.

Фінансовий механізм антиінфляційної політики спрямований на забезпечення збалансованості державних фінансів, та скорочення бюджетного дефіциту, що можна досягти за рахунок збільшення доходів і скорочення державних видатків. Збільш надходжень до бюджету може бути здійснено за рахунок підвищення податків, що дасть позитивний результат у короткотерміновому періоді. Але в подальшому політика посилення податкового пресу приведе до приховування прибутків, підриву стимулів до праці та інвестування, викличе гальмування економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до Державного бюджету. Тому вважається більш доцільним розвивати податкову систему у напрямі зниження ставок оподаткування, що може ста ти дійовим інструментом антиінфляційпої політики. Так, зниження ставок податку на прибуток заохочує до інвестування і пожвавлення виробництва, що у перспективі приведе до збільшення доходів і, відповідно, до зростання надходжень до бюджету від оподаткування.

Зменшення податкових ставок викличе також зростання доходів населення, які спрямовуються на споживання та заощадження. Збільшення споживання дасть новий імпульс для виробництва, що у перспективі обумовить розширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, піде як па фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.

Одним з напрямів збільшення дохідної частини бюджету є залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передусім шляхом розвитку ринку цінних паперів і приватизації підприємств. Але поповнення державного бюджету за рахунок неподаткових надходжень може бути несуттєвим, якщо відсутні значні реальні джерела таких доходів.

Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надходжень до бюджету, як правило, не дають швидкого результату розраховані на перспективний період. Тому основним напрямом скорочення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків, насамперед шляхом поступового обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі. Конкретними шляхами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів[8, c. 11-15].

Скорочення бюджетних асигнувань - це складний процес, і раптова відмова від них може завдати економіці значних витрат. Так, з позиції ринкової економіки, недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування безумовно викличе масові банкрутства і зростання безробіття, що може призвести до збільшення державних видатків на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їх перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект - збільшення дефіциту бюджету і прискорення інфляції. Тому здійснення зазначених заходів потребує особливої обачності, попереднього оцінювання можливих негативних наслідків та їх своєчасної компенсації.

Обмеження грошової маси та досягнення фінансової стабілізації є головними, але не єдиними напрямами приборкання інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. «ідей збільшення обсягів виробництва при незмінному абсолютному розмірі грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до спаду темпів інфляції.

Класичним напрямом антиінфляційної політики є також політика доходів, сутність якої полягає у прямому обмеженні зростання цін і заробітної плати, а також використання економічних стимулів або санкцій з метою утримання їх зростання в певних межах.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів ціни яких включаються такі величини. Це перешкоджає саморозвитку інфляційних процесів і стримує їхню інтенсивність. Водночас отримання зростання цін на товари і заробітної плати визначає динаміку доходів населення, що сприяє обмеженню платоспроможного попиту. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні з напрямами дефляційної політики.

Серед заходів антиінфляційної політики певне місце посідають методи не стільки боротьби з Інфляцією, скільки пристосування до неї. До них, зокрема, належить адаптаційна політика, яка реалізується, в першу чергу, за рахунок індексації доходів. Спричинене Інфляцією підвищення цін неминуче веде до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність захисту інтересів населення через повну або часткову індексацію доходів шляхом підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і вкладів населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути проведена як одноразово - при окремому підвищенні регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодично - при безперервному їх зростанні. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу який у розвинених країнах визначається урядом за погодженням з профспілками. Така індексація не усуває інфляцію а лише пом'якшує її негативний вплив, але вона сама може перетворитися у потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється в умовах бюджетного дефіциту, який фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційна політика спрямована також на гасіння інфляційних очікувань, тобто на подолання страху суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Стикаючись із постійним зростанням цін і намагаючись хоча б зберегти свій життєвий рівень, населення зменшує свої заощадження і збільшує поточний попит. Підвищення останнього викликає чергове зростання цін, яке посилює адаптивні інфляційні очікування. Таким чином утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самопродукуючий механізм інфляції, який важко зупинити.

У таких умовах населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід доводить, що проблема гасіння адаптаційних очікувань скоріше долається в умовах постійного розвитку і зміцнення механізму ринкової системи та довіри населення країни до уряду, який веде непохитну боротьбу з інфляцією.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів і ступеня їхньої активності. Тому найбільша ефективність її застосування може бути досягнута лише за умов комплексного використання розглянутих шляхів боротьби з інфляцією[3, c. 10-13].


Висновки

Інфляція відображає не лише хворобливий стан економіки та соціальної сфери, а й тлумачиться як хвороба грошей. Важливо з'ясувати, як вона підриває роль грошей у функції загального еквівалента, ставить під сумнів їхню здатність виконувати роль супертовару, позбавляє гроші здатності виконувати притаманні їм функції. Роблячи гроші перманентно знецінюваними, інфляція ставить під сумнів функцію грошей як міри вартості. Адже безперервно знецінювані гроші не можуть вимірювати товарну вартість, яка є стабільною. В умовах розбурханої інфляції ціни на ресурси втрачають сенс, тому що повністю залежать від моменту їх купівлі. А товари навмисне купуються, щоб продаватися, приміром, через 1-3 місяці з прибутком у 300% і більше. При цьому неможливість грошей чітко виконувати функції міри вартості товарів і масштабу цін звужує сфери їх використання, посилює нееквівалентність обміну, загострює диспропорції і падіння виробництва та розвал грошового обороту.

Отже, антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження масштабів інфляційних наслідків різні і потребують прийняття неоднакових методів регулювання.

Зволікання чи нереалізація стабілізаційних і антикризових заходів нині набуває ваги державної безпеки та виживання абсолютної більшості населення України. Кінцевою метою антиінфляційних заходів має стати формування високоефективного народногосподарського комплексу, поетапний комплексний підхід до соціально зорієнтованої ринкової економіки, органічне поєднання державного і приватного інтересів у розвитку комплексів та галузей виробництв, що пов'язані з перспективами технологічного переозброєння галузей, розгортання конкурентоспроможних виробництв, формування експортного потенціалу, а також стимулювання виробників і оздоровлення довкілля.

Щоб унеможливити або пом'якшити вплив інфляції, варто задіяти такі фактори. Зокрема, переглянути бюджет задля зменшення його дефіциту шляхом скорочення певних видатків. Потрібно здійснити, окрім того, додаткові кроки щодо лібералізації імпорту антиінфляційного спрямування і запровадити жорсткішу монетарну політику (обмежити зростання грошової бази рівнем 30-40 відсотків), а також вдатися до подальшої лібералізації валютного регулювання. Щоб протистояти ціновим викликам поточного року, потрібно посилити конкуренцію у банківській системі через полегшення доступу іноземних банків до системи відповідних послуг, стимулювати процентною політикою активізацію заощаджень громадян, сприяти додатковому поштовху у розвитку ринку цінних паперів, зокрема для населення. Доцільно активізувати антимонопольну політику з метою профілактики необґрунтованого завищення цін (передусім споживчих), системно працювати над демобілізацією інфляційних очікувань.


Список використаної літератури

1. Андрианов В. Инфляция и методы ее регулирования //Маркетинг. - 2000. - № 5. - C. 3-13

2. Андрианов В. Инфляция и методы ее регулирования //Маркетинг. - 2006. - № 4. - C. 3-18

3. Бицюра Ю. Аналіз інфляції в Україні //Географія та основи економіки в школі. - 2005. - № 1. - C. 10-13

4. Геєць В. Інфляція та економічне зростання //Финансовые риски. - 1999. - № 1. - C. 55-59

5. Гончар В. Моделювання інфляції в Україні //Вісник Національного банку України. - 1998. - № 2. - C. 52-56

6. Кравченко С. Інфляція в ринковій економіці: сутність, причини і взаємозв'язок з макроекономічними показниками //Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - № 7. - C. 9-12.

7. Кравченко С. Проблеми інфляції в ринковій економіці й антиінфляційна політика держави //Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - № 8. - C. 8-11

8. Мельник О. Антиінфляційна політика як фактор економічного зростання в Україні //Банківська справа. - 2000. - № 3. - C. 11-16

9. Мельник О. Відновлення економічного зростання та необхідність зміни антиінфляційної політики в Україні //Економіка України. - 1999. - № 9. - C. 12-21

10. Озель М. Інфляція як один з основних показників макроекономіки///Вісник Національного банку України. - 2000. - № 7. - C. 43-4

11. Осауленко О. Інфляція та економічне зростання //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 4. - C. 48-52

12. Осауленко О. Державне регулювання інфляційних процесів за допомогою інструментів монетарної політики //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 4. - C. 260-263.

13. Панчишин С. Фіскальні аспекти інфляційного процесу в умовах трансформації економіки України //Фінанси України. - 1998. - № 5. - C. 61-66

14. Петрик О. Прогнозування інфляції //Вісник Національного банку України. - 2000. - № 12. - С.7-9

15. Петрик О. Інфляція в Україні: проблеми, ризики, перспективи //Вісник Національного банку України. - 2007. - № 3. - C. 2-8

16. Сменковський А. Інфляція та економічне зростання : статистичний вимір //Актуальні проблеми економіки. - 2001. - № 5-6. - C. 45-54.

17. Сніжко О.В. Видатки антиінфляційної політики в Україні //Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. - 1998. - Вип. 8: Міжнародні відносини. - C. 67-75.

Скачати

Схожі роботи