Фінанси

Фінансові ресурси держави

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2014-03-31       37 ст.

Вступ.

Розділ 1. Суть, склад і структура загальнодержавних фінансових ресурсів.

1.1. Економічна суть і призначення фінансових ресурсів.

1.2. Склад і структура фінансових ресурсів в економіці держави.

Розділ 2. Формування загальнодержавних фінансових ресурсів, чинники їх росту.

2.1. Валовий внутрішній продукт як основне джерело фінансових ресурсів.

2.2. Джерела національного доходу.

2.3. Шляхи оптимізації фондів споживання та нагромадження.

Розділ 3. Розподіл та використання загальнодержавних фінансових ресурсів.

3.1. Баланс фінансових ресурсів і витрат у державі.

3.2. Проблеми розробки балансу фінансових ресурсів і витрат в державі.

3.3. Розподіл та перерозподіл національного доходу.

Висновки.

Література.


Вступ

Актуальність теми.Термін "фінанси" з'явився у XIII столітті. Він походить від середньовічного латинського терміна "financia", що означає обов'язкову сплату грошей. Ця сплата пов'язувалася з передачею частини доходу громадянина в розпорядження монарха, короля або іншого правителя на його утримання та на інші витрати державного змісту. Так тривало майже до початку XVIII століття Під фінансами розуміли державне публічне господарство або господарство будь-якого державного утворення нижчого рівня, як-от земство, міська община тощо.

Економічна система кожної держави включає низку підсистем власності, управління, соціальних гарантій, цін, грошей, кредиту, фінансів та інших складових господарського механізму

Кожна із вказаних складових має свою сферу діяння і принципи функціонування, складні внутрішні та зовнішні зв'язки. Проте найважливішим є їхня взаємодія. Вона визначає ефективність господарювання. Тому розмежування об'єктивних засад і суб'єктивних дій у їх використанні в процесі управління економікою є необхідною умовою ефективного розвитку

Фінансам в економічній системі держави належить провідна роль Це зумовлено тим, що при їх функціонуванні визначаються кількісні й якісні параметри будь-якого економічного явища чи процесу, а також кінцеві результати дій Обов'язковим атрибутом участі фінансів в економічному житті держави, підприємця чи громадянина є гроші Без використання грошей у процесах виробництва, здійснення державою своїх функцій, задоволення населенням своїх життєвих потреб немає фінансів

Фінанси мають забезпечити ефективне формування та використання фондів фінансових ресурсів як на макро-, так і на мікрорівнях для успішного здійснення господарської діяльності, виконання державою своїх функцій і задоволення громадянами власних потреб

Отже, актуальність дослідження даної курсової роботи полягає у необхідності вивчення проблеми фінансових ресурсів задля покращення ситуації в цій галузі.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає фінансова система України.

Предмет дослідження. Предметом дослідження даної курсової роботи є загальнодержавні фінансові ресурси як елемент фінансової системи України.

Мета дослідження. Мета дослідження полягає у систематизації доступного матеріалу в галузі вивчення проблеми загальнодержавних фінансових ресурсів і виведенні висновків та

узагальнень.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

– Розкрити суть, склад і структуру загальнодержавних фінансових ресурсів.

– Дослідити формування загальнодержавних фінансових ресурсів, чинники їх росту.

– Дослідити проблеми розподілу та використання загальнодержавних фінансових ресурсів

При написанні курсової роботи використовувались дослідження таких авторів як Василик О.Д., Опарін В.М., Мозковий О.М., Савлук М.І. та ін.


Розділ 1. Суть, склад і структура загальнодержавних фінансових ресурсів

1.1. Економічна суть і призначення фінансових ресурсів

Фонди фінансових ресурсів є об'єктивно необхідною умовою здійснення процесу розширеного відтворення на всіх його стадіях і у всіх формах. Джерелом фінансових ресурсів є валовий внутрішній продукт.

Створення й використання фінансових ресурсів одночасно передбачає їхній рух. При переміщенні фінансові ресурси відокремлюються від матеріальних цінностей. Проте рухові матеріальних цінностей завжди передує рух фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси – це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу й використання валового внутрішнього продукту, що створюється упродовж певного часу в державі.Фінансові ресурси держави включають ті з них, що перебувають у розпорядженні органів державного управління, всіх видів і форм підприємницьких структур і населення. У розпорядженні держави перебувають ресурси бюджетної системи й різних видів централізованих та децентралізованих фондів, а також державних фінансових інститутів (національного банку, державних страхових органів, державних кредитних установ). Інша частина фінансових ресурсів у державі знаходиться в розпорядженні господарських підприємств, установ і організацій різних форм власності та видів діяльності. Третя частина – у розпорядженні населення в формі вкладів, заощаджень і депозитів у банківській системі та в інших фінансових установах [6, 81].

З трансформацією вартості валового внутрішнього продукту у відповідні фонди фінансових ресурсів фінанси починають впливати на процес розширеного відтворення й працювати як складова економічного механізму. Усе це зумовлює актуальність розгляду суті й складу фінансових ресурсів, їхньої специфіки у відтворювальному процесі.

Фінансові ресурси є матеріальними носіями фінансових відносин, що дає змогу виокремити фінанси із сукупності інших економічних категорій, жодна з яких не характеризується матеріальним носієм. Ця особливість характерна для фінансів будь-якої економічної системи, проте в кожній із них застосовуються різні форми й методи створення та використання фінансових ресурсів.

Тому введення в науковий обіг поняття "фінансові ресурси" дає змогу точніше визначити об'єкт фінансового прогнозування й балансових розрахунків, а за його допомогою обґрунтувати форми й методи впливу фінансів на увесь відтворювальний процес. Тут можна виявити таку взаємозумовлену залежність: фінанси як сукупність економічних відносин знаходять своє безпосереднє вираження в фінансових ресурсах, формою руху яких є фонди. Отже, процес створення й використання фондів фінансових ресурсів є об'єктом фінансового прогнозування та балансових розрахунків і наукових досліджень [6, 81].

Місце й роль фінансових ресурсів у розширеному відтворенні можна чітко визначити лише тоді, коли матимемо їхнє теоретичне обґрунтування як економічної категорії. В економічній літературі й досі немає єдиної думки щодо визначення фінансових ресурсів, їхнього змісту, методів впливу на ефективність господарювання.

На думку Василика О.Д., для науково обґрунтованого визначення поняття фінансових ресурсів треба чітко визначити ті критерії, яким воно повинно відповідати. До них належать джерела створення, форми виявлення, цільове призначення [6, 82].

З огляду на це фінансові ресурси – це грошові накопичення і доходи, що створюються в процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту й зосереджуються у відповідних фондах для забезпечення безперервності розширеного відтворення та задоволення інших суспільних потреб[6, 83].

Наведене вище визначення фінансових ресурсів дає змогу пов'язати їхній обсяг і склад із вартісною структурою валового внутрішнього продукту й закладає основу для забезпечення єдності прогнозування динаміки валового внутрішнього продукту й фінансових ресурсів. Це дає змогу активніше використовувати фінанси як інструмент господарського механізму для впливу на всі елементи структури процесу виробництва. У цьому визначенні виражена економічна основа й зв'язок фінансових ресурсів з відтворювальними процесами, що, в свою чергу, дає змогу визначити їхній склад і структуру.

1.2. Склад і структура фінансових ресурсів в економіці держави

Економічна природа й роль фінансових ресурсів визначається структурою форм утворення й напрямків їх використання. За формою утворення фінансові ресурси – це, по-перше, накопичення завдяки господарській діяльності, що відображають первинний розподіл новоствореної вартості. До їх числа належать прибуток, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування. По-друге, це ресурси вторинного розподілу й перерозподілу новоствореної вартості. Це також прямі й непрямі податки, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, приріст довгострокових вкладів населення тощо [6, 90].

Співвідношення певних форм, в яких виступають фінансові ресурси, відображає наявну систему використання фінансів у регулюванні економічної діяльності в державі. Так, розмір прибутку значною мірою залежить від переліку затрат і відрахувань, що відносяться на собівартість продукції. Розмір прибутку виробника також залежить від наявної системи непрямого оподаткування в державі, розміру торгових націнок, які регулюються державою.

Структура фінансових ресурсів в державі залежить від задіяної системи відображення величини спожитого у виробництві основного капіталу, тобто від наявної системи амортизаційних відрахувань. Якщо відповідно до чинного порядку підприємницькі структури обліковують лише зношування основних фондів, а відновлення здійснюють за рахунок використання прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні після сплати податків, то амортизаційні відрахування становитимуть незначну питому вагу в фінансових ресурсах. З їх урахуванням збільшиться й розмір прибутку.

На структуру фінансових ресурсів у державі впливає також наявна податкова система, тобто той розмір перерозподілу первинної величини фінансових ресурсів, який здійснюється за допомогою податків. Перерозподіл за допомогою податків об'єктивно необхідний, але слід зазначити, що розмір податкових надходжень завжди визначається обсягом тих функцій у сфері економічного й соціального розвитку, які взяла на себе держава й законодавче закріпила в конституції та інших нормативних актах. Розмір податків у фінансових ресурсах – це похідна від наявної фінансової системи.

Склад фінансових ресурсів за своїми формами в будь-якій економічній системі однаковий, але їхня структура залежить від рівня використання фінансів у процесах розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту в кожній державі [6, 91].

Структура фінансових ресурсів в Україні впродовж 1991-1999 років характеризується даними таблиці 1.1.

Найвищу питому вагу в структурі джерел фінансових ресурсів держави має прибуток. Але його частка в фінансових ресурсах значно коливається: якщо в 1991 році вона становила 39,1 відсотка, то в 1999 році – лише 22,4 відсотка. Це пов'язано насамперед із зростанням собівартості продукції, робіт і послуг.

Прямі й непрямі податки з населення посідають друге за величиною місце в джерелах фінансових ресурсів. У 1991 році їхня частка становила 9,5 відсотка, а починаючи з 1992 року неухильно збільшується. У 1999 році вона становила 24,5 відсотка.

Значну питому вагу у фінансових ресурсах становлять відрахування на соціальні потреби, їхня частка досить стабільна. У 1991 році вони становили 15,3 відсотка, а в 1999 році – 18,1 відсотка.

Щодо структури джерел фінансових ресурсів амортизаційних відрахувань, тобто ресурсів простого відтворення основних фондів, то в 1991 році їхня частка становила 5,3 відсотка, а в 1999 році вона збільшилась до 18,8 відсотка. Це позитивна тенденція, яка впливатиме на технічний рівень виробничого потенціалу.

Частка інших доходів господарюючих суб'єктів та бюджету значно коливається. Останніми роками вона дещо стабілізувалася. У 1995 і 1999 роках вона становила відповідно 21,3 і 14,9 відсотка.

Зі структурою джерел фінансових ресурсів тісно пов'язана й структура їх використання. Без розгляду структури використання фінансових ресурсів не можна одержати повного уявлення про їхній зміст і склад. Звичайно, використання фінансових ресурсів здійснюється відповідно до потреб даного етапу розвитку економіки, фінансової політики держави та з урахуванням інших факторів як внутрішніх, так і зовнішніх. Однак є загальні закономірності, обов'язкове дотримання яких – вимога системи управління економікою [6, 93].

Різні напрямки використання фінансових ресурсів у кінцевому підсумку можна поділити на три групи. Перша – це поповнення фонду відшкодування. До нього належать витрати на капітальний ремонт, дотації збитковим державним підприємствам та галузям господарства тощо. До другої групи належать витрати, пов'язані з формуванням фонду споживання. Це витрати на соціальні гарантії населення, на соціально-культурні заходи бюджетних установ та господарських структур, на науку, оборону, управління тощо. Третя група – це сукупність витрат на формування фонду нагромадження. Це витрати на капітальні вкладення, придбання обладнання й інвентарю бюджетними установами, витрати на зовнішньоекономічну діяльність та створення резервних фондів.

Розгляд фінансових ресурсів щодо джерел створення у тісному зв'язку з напрямами використання має важливе значення для правильного визначення межі їх функціонування. В економічній літературі зустрічаються різні визначення межі фінансових ресурсів. Тим часом не всі грошові засоби є фінансовими ресурсами.

Поняття "грошові засоби" значно ширше, але фінансові ресурси виступають завжди у грошовій формі. Грошові засоби стають фінансовими ресурсами тоді, коли вони концентруються у відповідні фонди, для яких встановлено порядок створення й використання [6, 93].

Важливою характерною рисою фінансових ресурсів, є те, що вони, на відміну від грошових коштів, виражають не зміну форм вартості, а фінансовий результат процесу відтворення. Водночас вони свідчать про наявні можливості економічного й соціального розвитку.

Структура використання фінансових ресурсів в Україні упродовж 1991-1999 років характеризується даними, наведеними в таблиці 1.2.

У структурі використання фінансових ресурсів, найвищу питому вагу мають витрати на соціальні потреби (на соціальну сферу за рахунок бюджету й господарських структур та на соціальні гарантії населенню). Починаючи з 1991 року їх частка неухильно зростає. Якщо у 1991 році вона становила 33,8 відсотка, то у 1999 році – вже 45,8 відсотка. При збереженні наявних напрямків використання коштів на вказані цілі, частка витрат на соціальні заходи у фінансових ресурсах матиме тенденцію до зростання. Такий рівень витрат є для держави обтяжливим і не сприяє зростанню економічної активності. Тому необхідні заходи щодо докорінного перегляду напрямків використання ресурсів на ці потреби.

В умовах перехідної економіки значні ресурси повинні спрямовуватися на структурну перебудову виконання цільових загальнодержавних програм у сфері технічного прогресу, охорону довкілля.

Отже, фінансові ресурси – це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу і використання валового внутрішнього продукту за певний період [3, 15].

Держава розпоряджається не всіма фінансовими ресурсами, створеними в країні за певний період часу. У розпорядженні держави знаходяться централізовані фінансові ресурси:

– бюджетної системи;

– державних фінансових інститутів (Центрального банку, державних фінансових органів, державних кредитних установ);

– централізованих і децентралізованих фондів цільового призначення [3, 16].


Розділ 2. Формування загальнодержавних фінансових ресурсів, чинники їх росту

2.1. Валовий внутрішній продукт як основне джерело фінансових ресурсів

Однією з найважливіших умов розкриття змісту й призначення фінансових ресурсів є виявлення їхнього взаємозв'язку з вартісною структурою валового внутрішнього продукту (див. рис. 2.1).

Як видно з рисунка 2.1, основним джерелом формування фінансових ресурсів є валовий внутрішній продукт Найзначніша їхня частка створюється за рахунок прибутку, відрахувань на соціальне страхування й інші соціальні потреби.

Частина фінансових ресурсів є вирахуваннями із заробітної плати, податків та платежів населення. Велику частку також становлять непрямі податки, які в структурі валового внутрішнього продукту показані згорнутим сальдо, тобто за мінусом дотацій, що надаються різним галузям економіки з державного бюджету. Тому при зіставленні фінансових ресурсів із валовим внутрішнім продуктом треба враховувати особливість взаємозв'язків показників, оскільки метод обчислення фінансових ресурсів об'єктивно зумовлює підвищення їхньої питомої ваги у валовому внутрішньому продукті. Було б доцільно здійснювати коригування фінансових ресурсів із метою вилучення подвійного рахунку.

Основна частина фінансових ресурсів є грошовим вираженням новоствореної вартості. Це, як зазначалося вище, прибуток, податки, відрахування на соціальне страхування та соціальне забезпечення, доходи від зовнішньоекономічної діяльності. Крім цього, частина фінансових ресурсів виражає перенесену вартість основних фондів (амортизаційні відрахування), включає відрахування від собівартості на геологорозвідку, до фонду конверсії, плату за використання природних ресурсів тощо. Тому розгляд структури фінансових ресурсів у тісному зв'язку з вартісною структурою валового внутрішнього продукту має велике теоретичне й практичне значення.

По-перше, стає можливим визначити рівень використання фінансів у розподільчих процесах і на цій основі дати характеристику ефективності функціонування фінансового механізму. По-друге, значно розширюється інформаційна база для розробки фінансових показників ефективності виробництва й розробки основних напрямків удосконалення фінансових методів її підвищення. По-третє, можна відстежити рух кожної складової валового внутрішнього продукту від початкової – виробництва до кінцевої стадії – використання [6, 83].

Фінансові ресурси є об'єктивно необхідною умовою процесу відтворення на всіх його стадіях, однак формування кінцевої структури відтворення досягається на стадії розподілу, де формуються пропорції між фондами відшкодування, споживання й нагромадження, здійснюється розподіл доходів між підрозділами суспільного виробництва, галузями господарства, соціальними групами, безпосередніми виробниками матеріальних благ.

На стадії розподілу фінанси набувають самостійної форми руху. Вони зумовлюють появу своїх специфічних категорій, важелів, інструментів, що регулюють процес створення доходів і грошових фондів, їхній розподіл і перерозподіл. У своїй сукупності вони складають основу фінансового механізму. Дослідження ролі фінансів у розподільчих процесах має важливе значення для виявлення їхньої сутності, оскільки саме тут в результаті руху фінансових ресурсів формуються економічні відносини щодо їх створення і використання, які по своїй суті є фінансовими. Удосконалення фінансових відносин – головна умова посилення впливу фінансів на процес відтворення. Однак, розглядаючи фінанси не як теоретичну абстракцію, а як складову господарського механізму, треба зазначити, що їхній вплив на розширене відтворення проявляється там і тоді, де й коли відбувається процес створення й використання фінансових ресурсів.

Співвідношення фінансових ресурсів із загальноекономічними показниками в Україні у 1991-1999 роках характеризується даними, наведеними у таблиці 2.1.

Згідно з даними таблиці 2.1 частка фінансових ресурсів у валовому внутрішньому продукті значно коливається. Так якщо у 1991 році вона становила 93,8 відсотка, у 1994 році – 86,2 відсотка, то в 1999p. – 72,1відсотка. Незважаючи на загальну позитивну значимість цієї тенденції до зниження, такі різкі коливання у співвідношеннях вказаних показників є деструктивними щодо розвитку макроекономічних процесів і призводять до механічного руйнування фінансових пропорцій, які утворилися господарюючими суб'єктами попереднього часу та є фактором щодо поглиблення фінансової кризи, зокрема кризи неплатежів [6, 84].

Високий відсоток фінансових ресурсів щодо ВВП підтверджує, що фінансова система виконує надмірну перерозподільчу функцію. Це знижує, з одного боку, ефективність самої фінансової системи, а з другого – негативно позначається на наявній системі розподілу й перерозподілу створюваного продукту Зокрема, перевантаження фінансової системи різними формами перерозподілу ресурсів між верствами населення, галузями економіки та регіонами негативно впливає на стимули до праці, оскільки відбувається відрив використання фінансових ресурсів від місця їх створення. Треба вжити серйозних заходів. які б забезпечили раціональнішу структуру співвідношення системи фінансів і ВВП.

Останніми роками виникли деструктивні тенденції і в розподілі створюваних у державі фінансових ресурсів у розрізі суб'єктів володіння і розпорядження. Про це свідчать дані, наведені у таблиці 2.2.

Якщо у 1991 році держава зосередила у своєму розпорядженні, тобто в бюджетній системі, 26,4 відсотка від загального обсягу фінансових ресурсів, то у 1994 році питома вага ресурсів, що зосередилися у бюджеті, становила вже 41,3 відсотка, а в 1999 році зменшилась до 33,6 відсотка.

З урахуванням ресурсів, які зосереджуються в різних централізованих цільових фондах, держава спрямовувала у своє розпорядження в 1991 році 38,1 відсотка, у 1994 році – 55,1 відсотка, а в 1999 році – 51,2 відсотка [6, 85].

Відповідно збільшувалася й частка фінансових ресурсів підприємницьких структур. Це позитивно вплинуло на економічні й соціальні процеси в господарстві, оскільки так були створені сприятливі умови для підприємницької діяльності та зменшилися обсяги втручання держави в процеси фінансового забезпечення розвитку економіки.

2.2. Джерела національного доходу

Національний доход – це чистий продукт суспільства, або новостворена вартість. Чистим продуктом його називають тому, що з усієї сукупності створених у суспільстві матеріальних і нематеріальних благ (С + v+ m) уже вирахувана частка, яка йде на відновлення зношених засобів виробництва (С), і в розпорядженні суспільства залишається лише та частка, яка буде використана на споживання і нагромадження [13, 285-286].

Що є джерелом національного доходу? Здавалося б, що відповідь на це запитання дуже проста: праця людини. В основному така відповідь правильна, але вимагає ряду уточнень, оскільки, наприклад, в такому разі можна запитати, що створює поліцейський, чиновник, служитель культу тощо, які теж займаються певним видом праці. Тому не дивно, що вже протягом кількох століть ведеться дискусія щодо джерел національного доходу.

Першою школою в політичній економії були меркантилісти (від італійського слова mercante– торгувати). Вони вважали, що національний доход створюється лише у сфері торгівлі. Наступна школа – фізіократи таким джерелом вважали сільське господарство. Класики політичної економії А.Сміт та Д.Рікардо значно розширили розуміння джерел створення національного доходу, стверджуючи, що він створюється у сфері матеріального виробництва (сільському господарстві, промисловості та ін.). Ще повніше сферу створення національного доходу визначив К.Маркс, оскільки включав до неї і сферу послуг [13, 286].

Але сфера послуг у той час (середина XIX ст.) була розвинута надзвичайно слабо. Тому в працях К.Маркса положення про те, що національний доход створюється і у сфері послуг, не набуло вигляду теорії.

Інша річ – реалії сьогодення. У розвинутих країнах світу у сфері послуг (або нематеріального виробництва) зайнято близько 70% всього працездатного населення.

На думку сучасних західних учених, будь-яка праця є продуктивною, отже, створює національний доход. Тому виробниками його вони вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в т.ч. військовослужбовців, поліцейських, чиновників державного апарату, служителів культу та інші категорії населення. Критерієм для західних учених слугує отримання ними доходів [13, 286].

На противагу цьому, в марксистській політичній економії відстоювався значно звужений підхід до джерел створення національного доходу. Одна група догматиків-економістів, як і в часи А.Сміта та Д.Рікардо, стверджувала, що національний доход створюється лише у сфері матеріального виробництва. Інша група – прогресивні економісти – доводила, що і в таких сферах нематеріального виробництва, як наука, освіта, охорона здоров'я, державний апарат управління народним господарством та в деяких інших, також створюється національний доход.

Водночас вони справедливо критикували погляди західних учених щодо віднесення всіх категорій працюючих (насамперед військовослужбовців, служителів культу, діячів сфери розваг у казино, інших подібних установах тощо) до виробників національного доходу.

Слід зауважити, що західна економічна думка навчилася вимірювати продуктивність праці вчителів, педагогів, учених, працівників охорони здоров'я і визначати той внесок, який вони роблять у створення національного доходу. Наприклад, кожний долар, вкладений у розвиток науки, приносить, на їхню думку, близько 4-5 дол. прибутку [13, 287].

Питання про джерело національного доходу не є чисто теоретичним, тобто таким, що не стосується практики. Від його правильного розв'язання залежить, зокрема, обґрунтована методика обчислювання статистичною службою держави величини національного доходу, що виробляється у країні. Наприклад, в Україні при підрахунку величини національного доходу до цього часу майже не враховується внесок працівників сфери нематеріального виробництва у його створення. Це зменшує показники економічної могутності країни порівняно з економічним потенціалом інших держав. Виходячи з точки зору марксистської політекономії на проблему продуктивності праці і джерел національного доходу, Міністерство статистики колишнього СРСР, порівнюючи економічний потенціал СРСР і США, зменшувало величину цього показника у США на 25% [13, 287].

2.3. Шляхи оптимізації фондів споживання та нагромадження

Надзвичайно важливе значення для досягнення оптимальної норми нагромадження має зниження матеріаломісткості, енергомісткості, проведення державою активної амортизаційної політики тощо.

Сучасним методом прискорення науково-технічного розвитку, оптимізації фонду нагромадження є широке використання лізингу. Лізинг – це довгострокова оренда машин і устаткування, транспортних засобів тощо. В умовах розгортання НТР лізинг набув міжнародного характеру, тобто використовується орендна форма експорту та імпорту машин і устаткування.

Однією з форм використання лізингу є зобов'язання орендатора купити машини та устаткування після закінчення строку оренди.

Лізинг набув поширення в розвинутих країнах світу. Так, частка лізингу в інвестиціях у машини та устаткування в 1990p. становила у США 31,7%, в Англії – 25%, а середньорічний темп зростання лізингових операцій перевищує у США 15%, в Японії – 20%. У цих та деяких інших країнах нині орендується близько 90% ЕОМ. Держава повинна стимулювати впровадження лізингових операцій, надаючи податкові пільги лізинговим компаніям [13, 294].

На оптимізацію фонду споживання та фонду нагромадження істотно впливає процес інтенсифікації суспільного виробництва.

Ще одним важливим фактором радикальної зміни у співвідношенні фонду споживання і фонду нагромадження є проведення активної структурної політики. Як відомо, Україна, маючи лише 2,7% території колишнього СРСР і 18% населення, видобувала в 1988 p. 25% вугілля, 46% залізної руди, виплавляла 35% сталі, 41% чавуну, випускала 23% загальної кількості тракторів та ін. її економіка надто переобтяжена енерго-, капітало- і матеріаломісткими галузями і виробництвами [13, 294].

Тому уряд насамперед повинен з'ясувати економічну доцільність існування деяких базових галузей промисловості у теперішніх обсягах і обрати найперспективніші наукомісткі та високотехнологічні галузі.

Основними критеріями вибору цих галузей є: їх експортний потенціал або можливість його нарощування; прискорений розвиток цих галузей, який сприяє підвищенню конкурентноздатності більшості галузей промисловості (їх модернізації, підвищенню ефективності); можливість заміни імпорту.

До найперспективніших галузей в Україні належать електроніка, машинобудування, чорна металургія, кораблебудування, трубопровідний транспорт, аерокосмічні ракети й апарати, сільське господарство, харчова і текстильна промисловість, охорона здоров'я, охорона навколишнього середовища, їх у першу чергу повинна фінансове підтримувати держава, постачати ресурсами, вони мають користуватися податковими, кредитними пільгами тощо.

Певну роль у поліпшенні структури фонду нагромадження відіграє зменшення частки військових нагромаджень.

Для вдосконалення структури фонду споживання важливе значення має підвищення якості продукції, скорочення витрат на її зберігання та споживання, розширення її асортименту тощо. Ще наприкінці 80-хpp.у великих продовольчих маркетингах розвинутих країн світу покупцям пропонували близько 30 тис. різних видів продукції, а в найбільших містах СРСР – до 300 [13, 295].

Розв'язати цю проблему за рахунок імпорту продовольчих та інших груп товарів неможливо, оскільки це гальмує національне виробництво і Україна може перетворитись на ринок збуту іноземних товарів.

Важливим напрямом вдосконалення фонду споживання в Україні є скорочення суспільних фондів споживання за рахунок окремих пільг, надмірно високих пенсій для державних службовців та ін. Так, в Україні налічується близько 18 млн. пільговиків.

Отже, основним джерелом формування фінансових ресурсів держави є валовий національний продукт.


Розділ 3. Розподіл та використання загальнодержавних фінансових ресурсів

3.1. Баланс фінансових ресурсів і витрат у державі

В умовах становлення державної незалежності України, реформування її економіки, побудови власної фінансової системи питання створення науково обґрунтованих методичних і методологічних принципів побудови балансу фінансових ресурсів та витрат держави має велике теоретичне й практичне значення.

Баланс фінансових ресурсів і витрат в державі – це комплексний документ-прогноз, в якому відображається обсяг утворюваних фінансових ресурсів та їх використання в усіх секторах економіки[6, 96].

Баланс є складовою прогнозу економічного та соціального розвитку держави, його фінансовою програмою. У ньому розкриваються можливості фінансового забезпечення темпів і пропорцій розвитку економіки держави у прогнозованому періоді та пропорції розподілу її валового внутрішнього продукту. Він є базою для прийняття управлінських рішень із питань підвищення ефективності використання усіх видів ресурсів, обґрунтування резервів зростання нагромаджень, залучення додаткових інвестиційних джерел, а також слугує інформаційною й аналітичною основою для розробки та обґрунтування фінансової політики держави.

Проблема розробки балансу фінансових ресурсів і витрат держави має свою досить тривалу й складну історію. Ідея його розробки виникла ще в 30-ті роки. Була зроблена спроба охопити всі фінанси суспільного сектора зведеним фінансовим балансом. Українська РСР однією з перших серед республік колишнього СРСР почала розробляти методологію складання фінансового балансу. У 1928 році схема фінансового балансу республіки була розроблена й подана на розгляд до союзних органів [6, 96].

Одночасно велись роботи з-розробки зведеного фінансового балансу країни. Такий баланс був розроблений і затверджений на 1931 рік Постановою ЦВК і РНК СРСР "Про єдиний фінансовий план". Але вже починаючи з 1932 року робота зі складання єдиного фінансового плану була припинена, що було не випадковим. Практика виявила нереальність виконання його положень в умовах, коли механізм управління й планування народним господарством країни перебував на стадії свого становлення. Були відсутні й багато інших передумов для його реалізації. Нереальною була ідея його розробки в територіальному розрізі й на різних рівнях управління та планування (республіка, край, область, район тощо). Головними перешкодами, зокрема, були: слабкий розвиток балансових методів планування, незадовільний стан обліку й іншої економічної інформації, низька кваліфікація кадрів, відсутність апробованих методик складання фінплану в територіальному розрізі, що зумовлювало складність і водночас низьку якість територіальних фінансових планів, які розроблялись на місцях [6, 97].

Усе вищесказане було причиною того, що починаючи з 1932 року замість єдиного фінансового плану Держпланом СРСР централізовано розроблявся баланс державних фінансових ресурсів лише в масштабах країни, а роботи зі складання територіальних балансів були припинені.

У 1964 році Держпланом СРСР був запроваджений порядок розробки й подання союзними республіками балансу фінансових ресурсів, що охоплював господарство, підвідомче Радам Міністрів союзних республік. Однак із 1967 року його було скасовано, певно, у зв'язку з тим, що після господарської реформи 1965 року відпала необхідність у його розробці. Проте практика незабаром підтвердила, що, навпаки, набули великого значення синтетичні документи, які характеризували розвиток народного господарства республіки в територіальному розрізі. Це зумовлено тим, що в умовах галузевого принципу управління господарством можливості республік щодо визначення загальноекономічних критеріїв для оцінки розроблюваних проектів планів і пропозицій з розвитку республік виявились істотно обмеженими. Тому починаючи з 1981 року роботи зі складання фінансових балансів у союзних республіках відновились, але тільки у тих господарствах, які були підвідомчі Раді Міністрів республіки [6, 97].

З набуттям Україною державної незалежності виникла необхідність докорінної перебудови роботи зі складання балансу фінансових ресурсів та витрат держави і передусім з розробки методичних положень, що було викликано:

– переходом у підпорядкування України великої кількості суб'єктів господарської діяльності та бюджетних установ із відання колишніх союзних міністерств і відомств;

– появою нових джерел доходів (відрахування до Фонду ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Фондів зайнятості, конверсії, доходи від приватизації, іноземні кредити, доходи від кредитної емісії НБУ тощо), а також потреб на фінансування заходів, яких раніше не було (витрати на оборону, зовнішньоекономічну діяльність, обслуговування державного боргу, створення страхових та резервних фондів тощо);

– введенням нової системи оподаткування та нових видів податків як для юридичних, так і фізичних осіб, які раніше не справлялись;

– значним падінням питомої ваги доходів суб'єктів державної власності в загальному обсязі доходів і витрат та докорінною зміною системи управління підприємствами й організаціями, а поряд з цим і чинного порядку звітності (ліквідація окремих міністерств і відомств, приватизація державних об'єктів, утворення спільних підприємств);

– переходом більшості підприємств колишнього ВПК на випуск цивільної продукції та відкриту статистичну звітність про показники їх роботи [6, 98].

Метою розробки балансу фінансових ресурсів держави є визначення розмірів фінансових ресурсів, що створюються в державі й можуть бути використані для здійснення заходів з економічного й соціального розвитку на прогнозований період: становлення збалансованості доходів і витрат в державі, а також обґрунтованості використання фінансових ресурсів на соціальні гарантії населенню, утримання невиробничої сфери, розвиток економіки, оборону та управління, виходячи з програми економічного й соціального розвитку держави; перевірка економічного обґрунтування розрахунків державного бюджету, балансу грошових доходів та витрат населення, платіжного балансу та інших фінансових балансів.

Досягнення цієї мети водночас і є формою використання фінансів для регулювання показників економічного й соціального розвитку, забезпечення їх економічної обґрунтованості й ефективності.

Охоплюючи повний обсяг ресурсів у цілому по державі незалежно від того, в якій конкретній галузі вони утворилися та використовуються, баланс фінансових ресурсів і витрат в державі відображає їх загальну характеристику за джерелами і напрямками, є самостійним документом синтетичного характеру. Це дає змогу використовувати його показники як критерії для оцінки ефективності виробництва. Вони доповнюють загальні показники результативності суспільного виробництва [6, 98].

Необхідність у додаткових показниках для виміру ефективності суспільного виробництва зумовлена тим, що показник валового внутрішнього продукту не вичерпує всебічної оцінки рівня ефективності. Відомо, що свого часу в економічній літературі широко обговорювалося питання загального критерію ефективності суспільного виробництва. Однак досі економічна наука не має єдиного показника, що всебічно відображає динаміку ефективності виробництва. На практиці нині використовується декілька таких показників (продуктивність праці, фондовіддача, матеріаломісткість, капіталомісткість, прибуток і т. ін.).

На думку Василика О.Д., підсумкові показники балансу фінансових ресурсів і витрат в державі й окремих видів його доходів і витрат можуть стати доповненням до арсеналу показників, що використовуються для оцінки рівня ефективності суспільного виробництва [6, 99].

3.2. Проблеми розробки балансу фінансових ресурсів і витрат в державі

Баланс фінансових ресурсів і витрат в державі розробляється Міністерством економіки України разом з Міністерством фінансів на основі показників валового внутрішнього продукту та національного доходу. На підставі цих показників розвитку держави здійснюється прогноз обсягу фінансових ресурсів за окремими джерелами та напрямками їх використання у майбутньому.

У подальшому показники балансу уточнюються з урахуванням змін обсягів валового внутрішнього продукту та національного доходу, а також залучається ширше коло загальних і аналітичних показників. Враховуються також фактори, що можуть вплинути на обсяг і використання фінансових ресурсів. В деяких випадках показники балансу визначаються на основі експертних оцінок.

Баланс фінансових ресурсів і витрат держави складається з двох розділів: перший – доходи, другий – витрати за табл. 3.1.

Розділ доходів балансу включає фінансові ресурси, створені в економіці й сконцентровані в державному бюджеті, в розпорядженні господарських структур, в централізованих і децентралізованих цільових фондах, страхових і кредитних установах, частку доходів фізичних і юридичних осіб, а також ресурси, що залучаються від міжнародних фінансових інститутів та зарубіжних інвесторів.

Прогнозування показників балансу за доходами і витратами має свої особливості, які полягають у тому, що використовуються динамічні ряди тільки починаючи з 1990 року. Використання статистичних даних за більш ранній період неможливе через відсутність необхідних звітних даних у цілому по Україні [6, 100].

Наявність таких коротких динамічних рядів ускладнює оцінку параметрів економетричних моделей і внаслідок цього застосування багатовимірних економетричних методів прогнозування. З іншого боку, неможливо провести тести щодо специфікації моделей. Ці обставини роблять доцільним, по-перше, застосування досить простих моделей для прогнозування, а по-друге, використання методу комбінації прогнозів. Метод комбінації прогнозів має дві основні переваги:

а) не будучи оптимальним при прогнозуванні конкретного показника, цей метод досить надійний при прогнозуванні великої кількості показників;

б) з огляду на розбіжності між прогнозами, одержаними різними методами, можна виявити показники, які погано прогнозуються екстраполяційними методами і до яких доцільно застосувати експертні оцінки [6,

Розсіювання варіантів прогнозів з окремих показників враховується при проведенні процедури узгодження прогнозів.

Прогнозний розрахунок окремих показників доходів балансу здійснюється з урахуванням їх економічного змісту, призначення, видів ресурсів та порядку їх формування. При формуванні показників доходів враховуються:

– прибуток державних, комунальних, спільних, орендних, акціонерних, кооперативних, приватних та інших підприємств, об'єднань, установ, банків, страхових і громадських організацій, фондів, що працюють на території держави;

– податок на додану вартість, який є однією з форм непрямих податків і уповні зараховується до державного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт або надання послуг;

– акцизний збір, який також є непрямим податком на високорентабельні та монопольні товари (продукцію), що включається до ціни цих товарів (продукції);

– амортизаційні відрахування на реновацію основних фондів, які здійснюються усіма суб'єктами господарської діяльності, виходячи із середньорічної вартості основних фондів та діючих норм відрахувань;

– відрахування на соціальне забезпечення та соціальне страхування, до яких включаються кошти, що відраховуються до Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування підприємницькими структурами усіх форм власності, й внески громадян за рахунок їх власних доходів, а також кошти від реалізації населенню путівок на лікування та відпочинок у санаторіях і будинках відпочинку, внески громадян із добровільного страхування та інші надходження;

– відрахування до Фонду зайнятості, які визначаються залежно від величини фонду оплати праці до чинних нормативів відрахувань;

– відрахування до Фонду конверсії та створення нових видів цивільної продукції, які проводяться підприємствами Мінмашпрому України за встановленими нормативами від собівартості їх продукції;

– податки та платежі населення, до яких належать обов'язкові й добровільні платежі та внески, а саме: прибутковий податок із громадян, плата за землю, податок на майно, податок із власників транспортних засобів, податок на промисел, державне мито, місцеві податки та збори;

– доходи від зовнішньоекономічної діяльності, які складаються з доходів від експорту продукції за державними контрактами та імпортного мита на товари, що ввозяться суб'єктами підприємницької діяльності;

– приріст довгострокових вкладів населення в ощадних банках та придбання цінних паперів держави комерційними банками та населенням;

– доходи від приватизації, які надходять від реалізації об'єктів державної власності приватним фізичним та юридичним недержавним особам;

– інші доходи бюджету та господарських структур, зокрема, відрахування на геологорозвідувальні роботи, лісовий дохід, плата за спеціальне використання прісних водних ресурсів, надходження відрахувань від перевищення поточних доходів над видатками Національного банку; плата за спеціальне використання надр при видобутку корисних копалин; надходження від реалізації дорогоцінних металів з Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; рентна плата за нафту і природний газ, що видобуваються в Україні, та різниця в цінах на природний газ; надходження до Державного інноваційного фонду; відрахування на шляхове будівництво, експлуатацію та ремонт автомобільних доріг; кредитна емісія НБУ тощо;

– іноземні кредитні надходження відповідно до урядових угод та угод окремих суб'єктів національної економіки з іноземними фінансовими інститутами, фірмами та компаніями;

– доходи від транзиту територією України газу, нафти та інших продуктів відповідно до обсягів такого транзиту за тарифами, які визначаються міжурядовими угодами [6, 104-106].

У другому розділі балансу відображаються витрати, які здійснюються державою, суб'єктами господарської діяльності всіх форм власності та рівнів підпорядкування за рахунок власних коштів і різних фінансових інститутів на розвиток економіки, задоволення соціально-економічних потреб, соціальний захист населення, оборону та управління, зовнішньоекономічну та зовнішньополітичну діяльність держави, обслуговування державного боргу тощо.

Прогнозування витрат балансу загалом здійснюється із застосуванням економіко-математичних методів, аналогічних прогнозуванню доходів балансу. При цьому враховуються їх економічний зміст, призначення та порядок формування.

Розділ витрат включає: витрати на розвиток економіки, що здійснюються державою та суб'єктами підприємницької діяльності всіх форм власності та підпорядкування за рахунок усіх джерел фінансування на капітальні вкладення, приріст обігових коштів, капітальний ремонт, проведення геологорозвідувальних робіт, утримання та розвиток житлово-комунального господарства та інші заходи [6, 106].

До складу витрат на капітальні вкладення включаються: фінансування нового будівництва виробничих, соціально-культурних об'єктів, житла, шляхів тощо. Витрати на капітальний ремонт включають лише видатки бюджету на ці потреби. До витрат на утримання та розвиток житлово-комунального господарства включаються видатки бюджету на вказані цілі, крім дотацій з бюджету, пов'язаних із здійсненням державного регулювання цін і тарифів на паливо та комунальні послуги [6, 107].

Інші витрати на розвиток економіки включають кошти за рахунок усіх джерел фінансування, що спрямовуються на фінансування заходів із конверсії підприємств оборонного комплексу, фінансування національної космічної програми, створення потужностей з переробки брухту й відходів дорогоцінних металів, протиепізоотичні заходи, фінансування бюджетних установ та інші витрати агропромислового комплексу, проведення заходів із водного господарства, охорони та відтворення рибних запасів, проведення земельної реформи, землевпорядкування, докорінне поліпшення земель, ведення лісового господарства, фінансова допомога й часткова сплата процентів за наданими кредитами підприємцям, селянським (фермерським) та колективним господарствам на заготівлю сільськогосподарської продукції за державним контрактом, створення державних резервів тощо [6, 107].

Державні дотації та виплати різниці в цінах включають дотації на газ, бюджетні асигнування на відшкодування паливо-постачальним організаціям різниці в цінах на тверде паливо, що реалізується населенню, дотації житлово-комунальному господарству (на воду, водовідведення, теплопостачання, житлове господарство), дотації міському електротранспорту, автомобільному пасажирському транспорту загального користування, метрополітенам, на здешевлення вартості будівництва молодіжними (житловими) комплексами, на відшкодування витрат шкільним їдальням.

До витрат на соціальні гарантії населенню належать асигнування з бюджету на надання допомоги сім'ям із дітьми, цільові грошові виплати на проживання громадянам із мінімальними доходами; додаткові виплати населенню на покриття витрат на оплату житлово-комунальних послуг, грошова допомога переселенцям, компенсація реабілітованим громадянам, пільгові кредити членам житлобудівних кооперативів, індивідуальним забудовникам (на завершення раніше розпочатого будівництва), компенсація додаткових витрат, пов'язаних із лібералізацією цін у будівництві житла, яке здійснюється підрядними організаціями для житлобудівних кооперативів та індивідуальних забудовників, а також вартості будматеріалів для сільських забудовників, виплата державної допомоги одиноким матерям та матерям, які доглядають за дітьми, фінансування програм із соціального захисту інвалідів, надання пільг ветеранам, інвалідам війни й ветеранам праці.

Витрати на соціально-культурні заходи включають бюджетні асигнування на дошкільне виховання, позашкільну роботу з дітьми, на загальноосвітні школи всіх видів, на підготовку кадрів, охорону здоров'я та фізичну культуру, культурно-виховну роботу, утримання будинків-інтернатів, будинків для інвалідів та інших установ соціального забезпечення.

До витрат на розвиток науки належать асигнування на утримання науково-дослідних інститутів та підрозділів, підвідомчих НАН України, галузевих академій міністерств та відомств, територіальних органів управління, що фінансуються з бюджету за програмою Державного комітету України з питань науки, технологій та промислової політики; а також міністерств і відомств, які фінансуються за рахунок їх власних джерел.

Витрати на пенсії та надання допомоги включають витрати на виплату пенсій та надання допомоги за рахунок коштів Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування, а також за рахунок бюджетних асигнувань, а саме: усі види пенсій, що виплачуються громадянам відповідно до чинного пенсійного законодавства, включаючи пенсії військовослужбовцям усіх видів та родів військ та допомогу при тимчасовій втраті працездатності.

Витрати на оборону складаються з витрат на утримання військових підрозділів Міноборони, Національної гвардії, прикордонних військ, штабів і військ цивільної оборони, а також витрати на навчання молоді військових спеціальностей та на утримання військових комісаріатів.

До витрат на управління належать витрати на утримання законодавчої, виконавчої, судової влади, прокуратури, правоохоронних органів, включно зі службою Національної безпеки України, органами внутрішніх справ, податковими службами та митними органами.

До витрат на зовнішньоекономічну і зовнішньополітичну діяльність належать внески до міжнародних організацій, членами яких є Україна, витрати на утримання дипломатичних представництв України за кордоном, витрати на короткотермінові відрядження відповідальних працівників органів державної законодавчої та виконавчої влад, а також інші витрати.

Витрати господарських структур на соціальні заходи включають витрати суб'єктів господарської діяльності на виплату матеріальної допомоги, організацію відпочинку та лікування, поліпшення харчування та задоволення інших соціальних потреб працівників, що здійснюються за рахунок їхніх власних прибутків.

До інших витрат господарських структур належать витрати, які здійснюються суб'єктами господарської діяльності за рахунок їхніх власних прибутків, крім зазначених вище [6, 111].

Витрати на обслуговування державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього включають витрати: на виплату процентів за вкладами населення в Ощадному банку станом на 01.01.92p.(тобто, які залишились після ліквідації союзної системи ощадних кас), на виплату процентів за кредитами та на погашення кредитів, одержаних урядом від Національного банку України для покриття витрат бюджету, виплати процентів за державними цінними паперами та витрати з їх викупу, а також на погашення державних внутрішніх та іноземних позик й інші витрати з обслуговування боргу.

До інших видатків бюджету належать видатки: на фінансування житла для військовослужбовців та членів їх сімей; на реставрацію пам'яток архітектури; охорону навколишнього природного середовища; ядерну безпеку; витрати, пов'язані з поверненням кримськотатарського населення та осіб інших національностей, які були незаконно депортовані з України; на фінансування заходів із ліквідації стратегічних озброєнь та заходів, визначених Національною програмою поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; на відшкодування сільськогосподарським та переробним підприємствам власних коштів, використаних на будівництво об'єктів соціально-культурного призначення; витрати на викуп облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 року; витрати на індексацію вкладів населення в установах Ощадбанку; на створення резервного фонду Кабінету Міністрів України та інші.

Після виконання розрахунків показників балансу в розрізі окремих статей доходів та витрат визначається їх взаємозв'язок, тобто збалансованість показників, для чого до схеми балансу долучаються показники перевищення доходів над витратами або витрат над доходами. Показники балансу фінансових ресурсів та витрат держави характеризуються такими даними (додаток 1).

3.3. Розподіл та перерозподіл національного доходу

Створений у суспільстві національний доход образно ще називають "національним пирогом", який треба розподілити між окремими верствами, соціальними групами та індивідами.

Розподіл національного доходу в широкому розумінні охоплює всі сфери суспільного виробництва: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін та споживання. У процесі безпосереднього виробництва результатом розподілу національного доходу є отримання необхідного (v)і додаткового прибутку (m).

Цей поділ найяскравіше відображає показник норми додаткової вартості, або ступеня експлуатації. Він визначається як відношення додаткового продукту до необхідного, вираженого у процентах (помноженого на 100%). Наприкінці 80-хpp.в обробній промисловості (одній із найпередовіших у народному господарстві) США він становив 70%, а в колишньому CPCP –не менше 130%. Це означало, що частка зарплати американських працівників цієї сфери у створеному ними національному доході становила близько 70%, а найманих працівників вCPCP –менше 50%. В Україні частка заробітної плати працівників у національному доході, створеному в промисловості, зменшилась майже з 50% у 1990p.до 26,4% у 1994p. [13, 288]

На стадії розподілу необхідний і додатковий продукт розпадаються на первинні доходи. Основними формами таких доходів є заробітна плата, прибуток, процент, рента, дивіденди, орендна плата та ін. Серед цих доходів виділяють трудові і нетрудові. До трудових належать доходи, що створюються працівниками на підприємствах і в галузях і надходять у їх індивідуальне розпорядження у формі заробітної плати, а також доходи працівників міста і села від індивідуальної трудової діяльності і підсобного господарства.

До нетрудових доходів, джерелом яких є додатковий продукт, належать частина прибутку підприємців, процент, рента, прибуток власників торговельного капіталу та ін. За умов широкого розповсюдження акцій у розвинутих країнах частина найманих працівників отримує певну частку прибутку у формі дивіденду, а також у вигляді процента на вкладені у банки кошти. Але основну масу дивідендів і процентів привласнюють власники засобів виробництва та грошового капіталу.

Перерозподіл національного доходу.Після розподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення (сфера обігу), сплати різних видів податків до державного бюджету та соціальних витрат держави, внесків громадян до громадських, релігійних, доброчинних фондів та організацій. Наприклад, через державні бюджети розвинутих країн світу перерозподіляється від 40 до 55% національного доходу, а в Україні у 1994p. – 83% [13, 288].

На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні, або похідні, доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім'ям, платня військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо. Наприклад, в Україні налічується 14,6 млн. пенсіонерів.

Основним джерелом вторинних доходів є податки. Так, із заробітної плати середнього американського працівника вилучається близько 33% її у формі податків. У колишньому CPCP високий ступінь експлуатації, пов'язаної з розподілом національного доходу на необхідний і додатковий, певною мірою послаблювався у процесі його перерозподілу, оскільки за рахунок державного бюджету громадянам надавалися безкоштовно квартири, медичні послуги, освіта тощо [13, 289].

Перерозподіл національного доходу здійснюється офіційними (видимими) та неофіційними (невидимими) каналами. У першому випадку це відбувається через механізм оподаткування, добровільних внесків у різні фонди, а також частково через механізм ціноутворення, коли держава або компанії (як правило, крупні) офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг будуть підвищені на стільки-то процентів. Це має місце у розвинутих країнах світу.

У другому випадку уряд і компанії про це офіційно не повідомляють, а здійснюють незначне, але неодноразове підвищення цін. Це призводить до поступового зниження життєвого рівня населення. Так діяла у застійні часи адміністративно-командна система. Цей метод певною мірою успадкував. уряд України, особливо в період так званої лібералізації цін. Проте наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу здійснюється в умовах існування тіньової, або підпільної економіки [13, 289].

Офіційний перерозподіл національного доходу фіксується в офіційній статистиці. Так, у США з 1929 по 1987pp.частка перших найбідніших груп сімей (із п'яти груп) зросла з 12,5 до 15,4%, а частка найбагатшої п'ятої групи знизилася з 54,4 до 43,7%. Проте за період 1969–1987pp.нерівність у розподілі доходів між п'ятьма групами зросла. В 1987p. 20%сімей, які мали найнижчі доходи, отримали лише 4,6% сукупного суспільного доходу (до сплати податків), а в 1969p. – 5,6%. Водночас частка 20% сімей з найвищими доходами зросла з 40,6 до 43,7%. Ці дані опубліковані у відомому підручнику американських учених "Економікс". Його автори Р.Макконел та С.Брю зазначають, що у США доход розподіляється нерівномірніше, ніж у більшості інших розвинутих країн. В доповіді американського президента конгресу США за 1996p.наводяться дані про те, що з 1979 по 1993pp.дохід 5% найбідніших сімей знизився на 15%, а 5% найбагатших сімей – зріс на 18% [13, 289].

Згідно з тими же даними, значно більша несправедливість існує в розподілі доходів від власності. Так, у 1983p. 10% сімей, які отримували найвищі доходи у США, володіли 72% всіх акцій, 86% всіх облігацій, що не оподатковувалися, 50% всього нерухомого майна. Водночас, за визнанням цих же економістів, величезна більшість домогосподарств мають незначну власність або взагалі не мають її.

Неофіційний перерозподіл національного доходу відбувається внаслідок існуванню підпільної економіки. Підпільна, або тіньова, економіка – це сукупність неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухиляння від сплати податків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (виробництво наркотиків, азартні ігри, проституція тощо). Згідно з оцінками західних учених, підпільна економіка в розвинутих країнах Заходу становить від 5 до 15% валового національного продукту. У США, наприклад, у 1988p.на неї припадало від 243 до 729 млрд. дол. [13, 290]

У сучасних умовах до таких видів діяльності в Україні додалися вивезення товарів за кордон з метою наживи, незаконна конвертація валюти і махінації під час здійснення цих операцій, надання кредитів комерційними банками за солідну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон та ін. Так, за межі України вивезено близько 20 млрд. дол., товарів на суму близько 5 млрд. дол.

До тіньової економіки значною мірою наближалася діяльність комерційних банків, внаслідок якої вони наживалися на конвертації валют, масово перекачували безготівковий обіг у готівковий, що створювало штучний попит на готівку і привело у середині 1994 p. до зосередження у мафіозно-тіньових і комерційно-банківських структурах близько половини всієї грошової маси. Така ж частка грошової маси перебуває у тіньовому секторі на початку 1997 p. З метою збагачення банківські та інші фінансово-кредитні установи використовують фальшиві авізо, фальшиві довідки-сертифікати тощо. Все це дало комерційним банкам змогу отримати стократні прибутки. Певною мірою цьому сприяло недосконале законодавство.


Висновки

Отже, фінансові ресурси – це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу і використання валового внутрішнього продукту за певний період.

Держава розпоряджається не всіма фінансовими ресурсами, створеними в країні за певний період часу. У розпорядженні держави знаходяться централізовані фінансові ресурси:

– бюджетної системи;

– державних фінансових інститутів (Центрального банку, державних фінансових органів, державних кредитних установ);

– централізованих і децентралізованих фондів цільового призначення.

– Джерелом фінансових ресурсів виступає валовий внутрішній продукт (ВВП).

Напрями використання фінансових ресурсів держави:

1. Поповнення основного і оборотного капіталу державного сектору економіки:

– капітальний ремонт;

– дотації планово-збитковим державним підприємницьким структурам;

– поповнення нестачі оборотних коштів.

2. Формування фонду споживання:

– виплати з фонду соціального захисту населення;

– видатки на соціально-культурні заходи;

– задоволення соціальних потреб працівників виробничої та невиробничої сфери;

– соціальна підтримка окремих верств населення;

– видатки на оборону і управління.

3. Формування фонду нагромадження державного сектору економіки:

– капітальні вкладення;

– придбання обладнання та інвентарю в бюджетних установах;

– приріст нормативу власних оборотних коштів;

– витрати по зовнішньоекономічних зв'язках;

– створення резервних фондів.

Зведений фінансовий баланс держави – це система фінансових планів, яка включає:

– фінансові плани підприємств (баланс доходів та видатків) усіх форм власності;

– кошториси господарських організацій, які повністю фінансуються за рахунок Державного бюджету;

– єдиний кошторис доходів та витрат невиробничої сфери (освіта, охорона здоров'я та інше);

– фінансові плани організацій, які займаються страхуванням;

– державний і місцеві бюджети.

Структура зведеного фінансового балансу:

– фінансові ресурси всіх секторів економіки не залежно від форм власності;

– обов'язкові та добровільні платежі населення;

– довгострокові кредити банків;

– доходи від зовнішньоекономічної діяльності.


Література

1. Александров А.М. Финансы социализма. – М.:Финансы, 1965.

2. Андрущенко В.Л.Фінансова думка Заходу у XXстолітті (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державнихфінансів). – Львів: Каменяр, 2000.

3. Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Державні фінанси. Навчальний посібник / За заг. ред. Базилевича В. Д. – К.: Атіка, 2002. – 368 с.

4. Бланкарт Ш.Державні фінанси в умовах демократії. – К.: Либідь, 2000.

5. Василик О.Д.Державні фінанси України: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1997.

6. Василик О.Д. Теорія фінансів. – К.: НІОС, 2000.

7. Годме П.М. Финансовое право. – М.: Прогресс, 1978.

8. Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі. – К.: Основи, 1998.

9. Кукукина И. Управление финансами: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 2001.

10. Либерман Я.Г. Государственный бюджет СССР в новых условиях хозяйствования. – М.: Наука, 1970.

11. Луніна І. Державні фінанси в перехідний період. – X.:Форт, 2000.

12. Основи економічної теорії / За ред. С.В.Мочерного. – К.: Академія, 1998. – 464 с.

13. Основи економічної теорії / За ред. С.В.Мочерного. – К.: Академія, 1998. – 464 с.

14. Павлюк К.В.Фінансові ресурси держави. – К.: НІОС, 1998.

15. Финансы, деньги, кредит: Учебник. – М.: Юристъ, 2000.

16. Финансы: Учебник для вузов. – М.: Юрайт-Перспектива, 2000.

17. Финансы: Учебное пособие. – М.: ФиС, 2000.

18. Юрій С.І. Бюджетна система України. – К.: НІОС, 2000.

Скачати

Схожі роботи