Фінанси

Суть, причина та соціально-економічні наслідки інфляції

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2014-08-03       37 ст.

Вступ.

1. Загальна характеристика сутності інфляції.

1.1. Сутність інфляції.

1.2. Погляди західних та вітчизняних економістів на сутність та причини інфляції.

2. Аналіз інфляційних процесів та їх причини.

2.1. Підходи до розгляду інфляційних процесів.

2.2. Механізм виникнення інфляції та його аналіз під час кризи.

3. Методи регулювання інфляції в Україні.

3.1. Вітчизняний і зарубіжний досвід долання інфляції.

3.2. Основні методи регулювання інфляції.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Як економічне явище інфляція існує уже тривалий час. Вважається, що її поява пов’язана з виникненням паперових грошей, з функціонуванням яких вона нерозривно пов’язана.

Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національно грошової одиниці. Іншими словами, зростають ціни на продукти харчування, одяг, підвищується квартирна плата тощо. При цьому ціни різних товарів можуть зростати неоднаковими темпами. Проте не слід думати, що обов’язково підвищуються ціни на всі товари й послуги. У роки помірної інфляції ціни на окремі товари можуть навіть знижуватися. Зростання цін свідчать, що гроші знецінюються: за грошову одиницю можна купити дедалі меншу кількість товарів.

Інфляція – одне з найдошкульних явищ модерної ринкової економіки. Якщо не протидіяти їй, темпи цього явища дедалі швидшають. Але боротьба з інфляцією дуже важка. Навіть коли вдається її помітно знизити, то натомість випливають такі негативні для суспільства результати, як зростання безробіття. Особи, відповідальні за економічну політику, весь час мусять робити вибір між цими двома суспільними межами.

Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено сильний інфляційний потенціал. Повільний вплив економіки України із трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура. Рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ, акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та всебічному стимулюванні ринкових відносин та швидкого економічного зростання.

Країни, що рішуче пішли шляхом ринкових перетворень, частково вже мають певні позитивні результати, які відображаються, передусім, у стримуванні інфляційних процесів, зростанні обсягів виробництва, підвищення рівня життя населення. Безперечно, що й Україна, маючи значний економічний потенціал, не менше стабілізує фінансову ситуацію в країні, але й забезпечить умови “керованості” інфляційним фактором, що надасть їй змогу зайняти належне місце серед інших економічно та соціально розвинутих країн Європи.

Метою роботи є вивчення теоретико-методологічних положень щодо прогнозування та регулювання інфляційного процесу, причин та наслідків його виникнення.

Відповідно до поставленої мети дослідження в процесі виконання роботи були поставлені та вирішені наступні завдання:

· узагальнити теоретичні концепції інфляції та здійснити їх порівн

яльний аналіз;

· обґрунтувати сферу використання індексів цін (споживчих, оптових, а також дефлятора ВВП) відповідно до цілей прогнозування та регулювання інфляційної динаміки;

· визначити теоретико-методологічні та методичні засади прогнозування як засобу обґрунтування антиінфляційної політики;

· проаналізувати основні етапи розвитку антиінфляційної політики в Україні;

· здійснити оцінку моделей, що використовуються в практиці прогнозування інфляції в Україні;

· розробити методичні підходи до цільового управління інфляцією.

Об`єкт дослідження. Об`єктом дослідження є інфляційний процес в Україні в умовах стабілізації та кризи економічного розвитку.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є методологія прогнозування та регулювання інфляційного процесу.


1. Загальна характеристика сутності інфляції

1.1. Сутність інфляції

Як вихідна категорія, з якої логічно та історично розпочалось дослідження сутності інфляції, виступив процес зростання цін. Саме його вивчення започаткувало розгляд проблем інфляції й саме воно є одним з найдоступніших показників, що свідчать про наявність інфляції в економічній системі.

При першому наближенні інфляція сприймається як розлад грошового обігу, як чисто грошова проблема. Проте гроші уособлюють у собі певні суспільні відносини, і в цьому аспекті інфляція є проблемою економічної системи суспільства в цілому.

Термін «інфляція» (від лат. inflatio) з'явився в другій половині XIX ст. і буквально перекладається як «розбухання». І справді, фінансування державних видатків (наприклад, у періоди екстремального розвитку: війн, революцій тощо) за допомогою паперово-грошової емісії призводило до «розбухання» грошового обігу, зростання цін та знецінення паперових грошей. Рекордно високих темпів інфляція сягнула в Німеччині після першої світової війни, коли восени 1923 р. грошова маса в обігу досягла 496 квінтильйонів марок, а грошова одиниця знецінилась у трильйон разів.

Проте процеси «розбухання» грошового обігу, зростання цін і знецінення грошової одиниці спостерігалися не лише при функціонуванні паперових грошей. Просто раніше їх називали по-іншому. [2, c. 59-60]

Рушійні сили, що приводять механізми інфляції у рух, належать до найрізноманітніших сфер господарського і суспільно-політичного життя, але основні елементи сучасної інфляції в цілому такі.

1. Грошово-кредитний елемент інфляції (емісія, мультиплікативне розширення кредиту). Стрижнева роль цього елемента в розвитку процесу інфляції зумовлена тим, що інфляція виявляється переважно у грошовій формі.

2. Структурно-виробничий елемент інфляції. Він характеризує вплив на інфляцію безпосередньо виробничої сфери через ті диспропорції та суперечності, що виникають в економіці в процесі ЇЇ розвитку. Інфляційний вплив комплексу диспропорцій виявляється у вогнищевих та нерівномірних превищеннях попитом пропозиції, що викликано процесом переміщення попиту. У подібних випадках розширення грошової маси є не активно діючою причиною інфляції, а лише необхідною умовою її розвитку.

3. Процеси зростання цін набувають ще більш однозначної спрямованості під впливом суттєвої монополізації виробництва та ринку, що є результатом розвитку сучасної економіки. Монополізація веде до зниження мобільності чинників виробництва. В таких умовах пропозиція відстає від зміни попиту, що консервує диспропорції, та обумовлює зростання прибутку та ціни. У подальшому збільшення цін одними виробниками викликає зростання витрат по всьому виробничому ланцюгу. Дія цього елемента механізму інфляції визначається чинниками, що діють у виробництві та на ринках, і передує збільшенню грошової маси. Інакше кажучи, зростання грошової маси в подібних випадках також виступає як реакція сучасного механізму кредитно-грошової системи на збільшення попиту на гроші через збільшенням вартості товарних угод, і є результатом відповідних дій агентів сучасного ринку.

4. Монетарні та немонетарні пружини інфляції (особливо друга група) глибоко переплелися з державним регулюванням (фінансова, кредитно-грошова, промислова, адміністративна, валютно-торговельна політика тощо).

Дія цього елемента обумовлена об'єктивно великою роллю держави у сучасній економіці та диспропорціями між її потребами (інвестиції, поточна діяльність, регулювання) і коштами на їхнє задоволення із внутрішніх і зовнішніх джерел. Держава нерідко свідомо форсує емісію, породжуючу інфляцію, в інтересах привілейованих галузей та підприємств. Однак, підштовхуючи інфляцію через пряму емісію, держава одночасно коригує ефекти і наслідки інфляції на різних її етапах і у різних сферах з метою забезпечення життєздатності економічної системи та окремих її суб'єктів, надаючи пільгові державні кредити і дотації, звільняючи окремі підприємства чи групи населення від податків. Емісія (з метою покриття дефіциту державного бюджету) використовується і для пом'якшення соціальних суперечностей в межах існуючої структури влади.

5. Інфляція, підживлювана та підтримувана зростанням грошової маси, деформаціями попиту і збільшенням витрат, посилюється зовнішньоекономічними чинниками, зростанням взаємозалежності сучасного світу. Цей вплив здійснюється через виробничо-коопераційні, експортно-імпортні та валютно-фінансові канали, через притік та відтік зовнішніх ресурсів. Зовнішні чинники всебічно впливають на внутрішні процеси розвитку, а іноді надають потужні додаткові імпульси внутрішнім інфляційним процесам.

6. Важливим елементом пристосування і поширення інфляції є дії різних соціальних груп, зацікавлених у збереженні свого матеріального добробуту. Дії їх у відповідь на попереднє зростання цін спрямовані на те, щоб компенсувати відставання приросту номіналу своїх грошових доходів від темпів інфляції. Проте результатом цього є лише нове підвищення цін, яке не завжди відновлює «статус кво».

Взаємодія причинних і функціонально-наслідкових елементів інфляції надає цьому процесу додаткової стійкості та тривалості. І хоча він може гальмуватись чи придушуватись засобами державної політики (вибірковим регулюванням ефектів інфляції), ознаки безперервності та кумулятивності цього процесу не втрачаються. [5, c. 238-241]


1.2. Погляди західних та вітчизняних економістів на сутність та причини інфляції

Пов'язувати інфляцію лише з процесом емісії паперових грошей означає штучно спрощувати дослідження інфляційних процесів, адже паперові гроші — це лише один з різновидів державних знаків вартості з примусовим курсом, де витрати на виготовлення самих знаків вартості істотно відрізняються від їхньої номінальної вартості. Саме тому, на наш погляд, інфляцію слід пов'язувати не тільки з паперовими грішми, а й з будь-якими державними знаками вартості, що мають примусовий курс, а появу інфляції /в межах економічної системи слід розглядати як історичний процес, який виникає при виконанні кількох умов.

Першою з них є певний ступінь розвитку самих грошей. До того часу, поки виконання грішми їхніх функцій ґрунтувалося на вартості того матеріалу, з якого їх було виготовлено, інфляція не була типовою, а підвищення цін зумовлювалося зменшенням вартості самого грошового матеріалу. Інфляція виникає тоді, коли виконання грішми функції «засобу обігу» відокремлюється від іншої функції грошей «міри вартості», що призводить до появи державного знака вартості з примусовим курсом.

Державні знаки вартості, виступаючи представниками, наприклад золота, мають значно меншу за золото внутрішню вартість і цілком можуть виконувати функцію засобу обігу, анітрохи не знецінюючись, якщо кількість їх відповідає кількості золота при виконанні ним цієї функції. Через це другою умовою, потрібною для того, щоб державний знак вартості знецінився, є те, що він перебуває в обігу в такій кількості, яка перевищує загальні потреби суб'єктів економіки в грошах, що і призводить до інфляції. Отже, інфляція можлива в будь-якій економічній системі, у якій функціонують державні знаки вартості, що мають примусовий курс, і умовою її появи є значне розходження між попитом на ці гроші при сталому рівні цін та їхньою пропозицією, що і викликає їх знецінення.

У класичній формі кількісний причинно-наслідковий зв'язок між кількістю грошей в обігу і рівнем цін, на якому ґрунтується теорія інфляції, узагальнив у рівнянні обміну американець І. Фішер. Згодом, у зв'язку з розвитком економічної теорії, погляди на сутність інфляції дещо модифікувались, але в цілому і вони знаходились у межах класичного рівняння обміну. Інфляція згідно з новими поглядами трактувалась як таке зростання цін, зумовлене зміною загальної економічної рівноваги, коли зростання попиту, викликане зростанням кількості грошей, перевищувало можливості пропозиції, не зумовлюючи подальшого зростання виробництва. В західній економічній літературі з часів Дж.М. Кейнса і до середини 60-х років XX ст. подібний підхід був пануючим. Однак поява стагфляції призвела до подальшого розвитку поглядів на сутність інфляції і з'явилось її нове тлумачення, згідно з яким інфляцією визнається будь-яке підвищення цін, зумовлене зміною загальної економічної рівноваги з будь-якої причини. [8, c. 131-133]

У радянській, а згодом і в пострадянській економічній літературі погляди на сутність інфляції не були єдиними. Досить довго обговорювалось питання, чи будь-яке зростання цін в умовах існування паперово-грошового обігу пов'язане з інфляцією?

Економісти до вирішення цієї проблеми підходили по-різному. Одні схилялись до думки, що практично будь-яке зростання цін характеризує виникнення інфляції. Інші ж відділяли зростання цін як наслідок інфляційних процесів від зростання цін, зумовленого іншими причинами. Так, С. Далін стверджував, що «не будь-яке зростання цін є наслідком інфляції. Цю думку поділяє і С. Меншиков: « ... не будь-яке, навіть стійке підвищення цін, є інфляцією. До неї не належать: циклічний зростаючий рух цін у фазі піднесення; зліт цін, викликаний природними явищами, наприклад, неврожаями; інші підвищення цін, що пояснюються причинами на боці товарів, якщо одночасно з цим немає відповідних причин на боці грошей».

До подібної точки зору схилявся і Г. Матюхін, який зазначав, що зростання цін крім інфляційної може мати інші причини, в тому числі зростання вартості товарів, пов'язане зі збільшенням витрат праці на їх виробництво та поліпшенням їхньої якості. Крім того, зростання витрат виробництва товарів може бути пов'язане з переходом до гірших джерел природних багатств. «У результаті одні й ті самі потреби людини і виробництва ... задовольняються товарами більш високої вартості».

Тепер більшість економістів відійшла від такого погляду і визначають інфляцію як зростання цін внаслідок знецінення грошей, не пов'язуючи цей процес з кількістю золота. Так, С. Нікітін пише: «Проявляючись у зростанні цін, вона (інфляція) пов'язана зі знеціненням грошей». При цьому навіть натяку на золото як на основу для визначення кількості грошей в обігу вже немає. Поступово такий погляд стає найбільш поширеним серед економістів і входить до підручників. [6, c. 75-77]


2. Аналіз інфляційних процесів та їх причини

2.1. Підходи до розгляду інфляційних процесів

Аналіз інфляційних процесів показує, що вони виникають і розвиваються тоді (за умови дотримання двох попередніх умов, які притаманні інфляції взагалі), коли порушується стабільність суспільної рівноваги як між галузями виробництва, так і між суспільними класами, групами населення і державою. Всі історичні приклади, які звичайно наводяться в економічній літературі, підтверджують тезу про те, що інфляція виникає тоді, коли порушується баланс суспільних інтересів, а намагання держави, окремих класів чи груп населення збільшити свою частку в суспільному доході наштовхується на відповідні дії інших зацікавлених сторін. Коли отримані в процесі суспільного відтворення реальні ресурси виявляються недостатніми для задоволення потреб не тільки для окремих підприємств, а й для галузей, соціальних груп, то вони можуть вдатись до збільшення цін на свою продукцію. Такий підхід набуває найбільшого поширення за наявності у суб'єктів економіки певної монопольної влади на ринку. Однак, коли до такої ж самої практики вдаються також їхні контрагенти по відтворювальному процесу, інфляційні процеси можуть перетворитися на реальність. Вони стають просто неминучими, коли до процесу перерозподілу долучається ще і держава, прагнучи збільшити саме свою частку «суспільного пирога». В умовах, коли податкові та інші форми прямого перерозподілу працюють на межі можливості та все ж неспроможні забезпечити державі його необхідний рівень, він досягається за рахунок емісії. А інфляція є результатом реакції всіх господарюючих суб'єктів, які намагаються в таких умовах не тільки відновити реальну величину своїх доходів, а і посилити перерозподільчі процеси на свою користь за рахунок підвищення власних грошових цін. Тобто інфляція є ознакою не тільки функціонального порушення лише у сфері грошового обігу. Вона передусім є ознакою порушення суспільного відтворення в цілому та того балансу суспільних інтересів, який існував у попередній період. При чому тут можна виділити певні риси, які характеризують особливості інфляційної нерівноваги у коротко- та довгостроковому періоді. У короткостроковому періоді причиною порушення стану рівноваги виступає надзвичайно велика кількість найрізноманітніших чинників. При цьому під поняттям чинник розуміють не тільки безпосередню причину появи явища. Поняття "чинник" взагалі ширше, ніж поняття "причина". Чинник у своїх виявах багатший, він ближче до поверхні економічної дійсності і охоплює більше коло процесів, пов'язаних з функціонуванням економічної системи. Чинники — це ті суттєві моменти та обставини, які сприяли появі явища. Тобто поняття чинника охоплює не тільки безпосередню причину, а й умови, які її викликали, і каталізатори всього процесу в цілому. У довгостроковому періоді кількість чинників, які породжують нерівновагу, зменшується, а найважливішими стають темпи зростання емісії, темпи зміни швидкості обігу грошей та зміна обсягів реального ВВП. [3, c. 111-113]


2.2. Механізм виникнення інфляціїта його аналіз під час кризи

Історично і логічно першою особою, дії якої викликали появу інфляції як реакції на її намагання посилити перерозподіл на свою користь, є держава. І якби інфляція не була дійовим засобом перерозподілу реальних доходів на користь держави, її до середини XX ст. не було б. Подібне твердження справедливе для всіх економічних систем. Необхідність такого перерозподілу була зумовлена досить типовою ситуацією, коли у держави немає коштів для покриття власних видатків, тобто її доходи виявляються менші, ніж видатки. У цих умовах держава для покриття своїх видатків може вдатися до випуску в обіг додаткової кількості грошових знаків, що мають примусовий курс. А оскільки емісійна діяльність монополізована державою, то, випускаючи в обіг додаткову кількість грошових знаків, держава дістає потрібні їй матеріальні цінності, яких вона не змогла отримати іншим шляхом. Якщо порівняти витрати держави на виготовлення грошей та величину вартості отриманих матеріальних цінностей, матимемо чистий емісійний дохід держави. По суті це своєрідний податок. У такий спосіб держава отримує кошти, які вона могла би отримати через встановлення додаткових податків.

Водночас емісійний дохід має для держави перевагу порівняно з податком. Передусім — це ілюзія платників, що вони в цьому випадку податків взагалі не сплачують. Поряд з цим отримання емісійного доходу обходиться державі дешевше, ніж утримання податкового апарату. Проте значне зростання емісії швидко призводить до зростання цін, яке може почати випереджати емісію. А це зумовлює швидке зменшення емісійного доходу з посиленням інфляції на відміну від податкових доходів. Є ще одна залежність: податки скорочують потребу держави в грошовій емісії. Ці величини зворотно пропорційні. Чим більша отримана сума податків, тим менша потреба в емісії для покриття дефіциту бюджету і, відповідно, тим менше наступне знецінення грошей внаслідок надмірної емісії.

У зв'язку з такою ситуацією постає чисто теоретичне питання про межі державної емісії та інфляційного процесу. Мабуть, такою межею є той момент, коли дохід держави від випуску грошей стає настільки малим, що він дорівнює витратам на їхнє продукування. Практично цей момент настає тоді, коли гроші (особливо паперові) настільки втрачають свою купівельну спроможність, що їх відмовляються приймати як платіжний засіб. Тоді набуває поширення обмін товарів без участі грошей — натуральний обмін. Він, у свою чергу, ще більше скорочує сферу грошового обігу, а тим самим ще більше підштовхує зростання цін на товари. Нарешті, настає такий момент, коли витрати на випуск грошей стають порівняними з емісійним доходом держави. Падіння емісійного доходу свідчить про різке зниження купівельної спроможності грошей, що перебувають в обігу. І хоча в обіг надходять паперові гроші все більш високого номіналу, але і вони швидко знецінюються. Настає момент, коли номінал однієї купюри доходить до мільйону, як це було в Україні в 1993 p., і навіть аж до мільярду, як це було в Німеччині в 1923 р. та Угорщині в 1946 р. Такий момент у розвитку інфляції означає, що настала об'єктивна необхідність призупинення надмірної емісії, яка веде до високих темпів інфляції, та проведення грошової реформи. [4, c. 339-341]

Економічна система не може розвиватись не тільки без перерозподілу взагалі, а й тоді, коли цей перерозподіл не сягає певного рівня. Проте, якщо перерозподільчі процеси своєю надмірністю порушують баланс суспільних інтересів, виникає інфляція, яка і є свідченням їхньої надмірної інтенсифікації. Інфляція характеризує намагання суспільства знайти новий баланс інтересів та перейти до нового стану економічної рівноваги. В цьому полягає роль інфляції в межах економічної системи. Однак форми реалізації цього процесу визначаються існуючою економічною системою в цілому.

В економічній системі, заснованій на вільній грі ринкових сил, інфляція виявляється в основному в формі зростання цін. Зміна ж типу економічної системи при переході до всеохоплюючого державного регулювання відтворювальних процесів, встановлення твердих адміністративних цін, що фіксуються державою, неминуче призводить до зміни форм інфляції. В такому разі додаткова емісія грошової маси не може виявитися в прямому зростанні цін. Для такої економічної системи характерне не підвищення цін, а зростання дефіциту товарів, підвищення витрат на їх пошуки та втрати часу на вимушене очікування в чергах, що веде до появи ефекту відомого як «придушена інфляція». При цьому треба визнати, що сутність явища зберігається і в цьому разі.

Отже, можна говорити про дві форми інфляції залежно від типу економічної системи — відкриту та придушену.

Відкритою називають інфляцію, якщо загальна економічна нерівновага між суспільним попитом та пропозицією виявляється у підвищенні цін. Така інфляція заснована на дії ринкового механізму в економічній системі. Хоча вона і деформує його, але не руйнує остаточно, оскільки механізм ринку продовжує працювати і надсилає його суб'єктам цінові сигнали для відповідної реакції.

Придушена інфляція виникає, якщо загальна економічна нерівновага між грошовим попитом та пропозицією виникає в економічній системі, де існує загальний державний контроль за виробництвом, цінами та всім суспільним відтворенням. Це неминуче супроводжується не просто деформаціями ринкових механізмів, а їхньою руйнацією, глибина якої залежить від форм та методів регулювання.

У процесі ринкової трансформації планово-розподільчої економічної системи, коли держава знімає всеосяжний контроль за цінами та виробництвом, але залишає контроль за рівнем доходів, виникає новий різновид придушеної інфляції, який можна охарактеризувати як «приховану інфляцію», коли стабільність цін забезпечується ринковим механізмом, але шляхом адміністративного обмеження кількості грошей в обігу та доходів населення через створення заборгованості з виплати заробітної плати та інших соціальних допомог. [1, c. 261-264]

Показники, за допомогою яких вимірюється інфляція, дають кількісну оцінку цього явища в різних економічних системах. Так, відкрита інфляція виступає як процес, органічно пов'язаний із зростанням цін і вимірюється його прирісними показниками. Подібний вимір стосовно будь-якої національної валюти може мати характер прямого зіставлення рівнів цін певного кошику товарів через визначений період часу.

Для тих періодів, коли в окремих країнах одночасно Функціонували паперові та металеві гроші, вимірювати втрату паперовими грішми їхньої купівельної спроможності можна було порівнянням величини цін, визначеної в паперовій валюті, з величиною, визначеною у металевих грошах. По відношенню до золота це знецінення, визначене у відсотках, називалось дизажіо. Зворотним вираженням його була поява лажу на золото, тобто підвищення ринкової ціни золота в паперових грошах порівняно з номіналом.

Падіння купівельної спроможності національної грошової одиниці певної країни може вимірюватись також зіставленням зрослого рівня цін в цій країні з цінами в країні з більш стабільною валютою. Зростання курсу іноземних валют до національної грошової одиниці покаже темпи інфляції.

Для характеристики рівня інфляційних процесів іноді використовують показник, що характеризує розрив між міжнародною і національною відсотковою ставкою. Це пов'язано з тим, що національний фінансовий ринок прагне захистити себе від інфляції, закладаючи її номінальну величину в плату за користування кредитом. На міжнародному ринку ця складова відсутня. Проте цей показник є досить точним лише при відносно невеликих та прогнозованих рівнях інфляції.

Усі розглянуті показники характеризують інфляцію в ринковій економіці, де відсутнє державне обмеження свободи ціноутворення. В економічній системі з всеосяжним державним регулюванням процесів відтворення та адміністративними цінами показники інфляції істотно модифікуються. Однак і тут є можливість вимірювати інфляцію, хоч і непрямим способом. Один із показників інфляції у цьому разі — це розрив між адміністративними цінами і цінами «чорного» ринку. Крім того, опос-редковано рівень інфляції можна визначити через зростання інтенсивності дефіциту, величину відкладеного попиту тощо.

У період ринкової трансформації такої адміністративно регульованої економічної системи до перелічених показників інфляції додаються ще й ті, що пов'язані з існуванням прихованої інфляції, яку можна виміряти, зіставляючи величину заборгованості з виплати заробітної плати та інших соціальних допомог з кількістю грошей, які перебувають в обігу.

Отже, не за всіх умов інфляція вимірюється відкритим зростанням цін. В умовах державно регульованої економіки з адміністративно встановлюваними цінами, зростання яких обмежується, ціни можуть і не зростати. Тут спостерігатиметься інший ефект, що характеризується зростанням дефіциту товарів і послуг, збільшенням загальної суми витрат споживачів на їх придбання, включаючи витрати часу і енергії на пошуки, очікування в чергах, додаткові витрати та незручності, зумовлені заміною одного товару іншим, наявним у продажу, а також потенційну інфляцію у вигляді вимушено відкладеного платоспроможного попиту. В цьому разі номінального знецінення грошової одиниці немає. Товар можна придбати за адміністративною (твердою) ціною, але з витратою додаткового часу та сил і в розмірах діючих норм споживання. Через це, хоча номінального знецінення грошової одиниці і немає, але знижується її реальна купівельна спроможність. А це дає підстави визначити сутність інфляції як зниження купівельної спроможності грошової одиниці, яке викликається зміною загальної економічної рівноваги між сукупним суспільним попитом у грошовій формі та сукупною суспільною пропозицією.

При розгляді інфляції як системного утворення окрім такого напряму її дослідження, як аналіз форм вияву важливим є і вивчення такої характеристики інфляції, як її інтенсивність, яка визначається темпами втрати грішми своєї купівельної спроможності. Залежно від рівня інтенсивності знецінення грошей визначається кілька різних видів інфляції. Так, виділяється «повзуча» інфляція, коли темпи знецінення грошей не перевищують зростання цін в межах 10—15 відсотків на рік. Така інфляція не тільки не несе в собі серйозних негативних наслідків, а й виступає стимулом економічного розвитку та пожвавлення ділової активності. Інфляція на такому рівні досить легко контролюється, а тому суспільство не тільки легко пристосовується до неї, а й намагається скористатися з неї для досягнення своїх поточних цілей. Виділяється також «галопуюча» інфляція, для якої стає характерним більш значне зростання темпів знецінення грошей. Темп відкритого зростання цін може зрости до 100 відсотків на рік. При такій інтенсивності інфляційного процесу значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві, що різко негативно впливає на всі сфери економічного та соціального життя країни, оскільки інфляція починає виходити з під контролю та стає важкопередбачуваною. І нарешті, найбільша інтенсивність інфляційного процесу виникає тоді, коли починається «гіперінфляція». Тут темпи відкритого зростання цін перевищують 100 відсотків на рік. У такому разі гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції, що порушує безперервність процесу відтворення та баланс інтересів його суб'єктів, викликає надмірну інтенсификацію перерозподільних процесів, поглиблює галузеві диспропорції, стимулює стихійні та анархічні процеси в економічному та соціальному житті суспільства.

Для більш глибокого розуміння інфляції як системного утворення треба пам'ятати, що цикл будь-якої системи складається з певних стадій, кожна з яких може розглядатись як самостійна система. Перетворення систем-стадій одна в іншу є, по суті, перетворенням структур. Так відбувається еволюційний процес. Він характеризується тим, що при незмінному стрижневому елементі, який характеризує сутність явища, проходить своєрідне «пере-замикання» інших елементів системи, викликане загальною їх диференціацією і виникненням нових зв'язків між ними.

Розвиток інфляції як результат системно-стадійного процесу, пов'язаний зі зміною характеру замикання елементів, що становлять зміст інфляції як системного утворення. Це дає можливість виділити два основних типи системно-стадійної якості інфляції — класичну і сучасну.

Якщо виникала ситуація, коли емісія державою паперових грошей обумовлювала значне збільшення платоспроможного попиту, розміри якого перевищували можливості пропозиції збільшити випуск товарів за цінами, що вже склались, неминучим наслідком такого становища ставало підвищення цін. Така інфляція, породжена незадоволеним, але платоспроможним попитом, дістала назву класичної. Внутрішнє замикання елементів інфляції тут було пов'язане з надлишковою емісією паперових грошей для покриття бюджетних видатків і було зумовлено виключно емісійною діяльністю держави у екстремальних умовах (війни, революції тощо). Воно виступало лише як макроекономічний феномен, пов'язаний з нерівновагою державного бюджету. [7, c. 45-50]

Так на сьогоднішній день в умовах кризи в Україні сезонне зниження цін завершилось – інфляція у вересні склала 0.8% (у річному обчисленні темпи зростання споживчих цін все ще високі - 15%) (Додатки 1,2).

Окрім того, занепокоєння викликає різке зростання цін виробників у вересні - на 3.6%, що з лагом створюватиме додаткові інфляційні ризики. У зв'язку із зниженням запасів підприємств в умовах кризи, можна очікувати більш швидке перенесення ІЦВ на ІСЦ внаслідок зростання собівартості.

Девальвація курсу гривні протягом червня-липня 2009 року продовжує позначатися на поточній динаміці інфляції, про що свідчить зростання внеску базової інфляції1 у загальну інфляцію у вересні до 0.6 в.п., а також зростання вузької базової інфляції (на 1.0%), що відображає вплив курсової політики на ціни.

Підвищення небазової інфляції (на 0.5%) обумовлено продовженням зростання цін на паливо, а також початком сезонного підвищення цін на продукти харчування. При чому, зростання цін на продовольчі товари у вересні було обумовлено в основному підвищенням цін на молоко, сир та яйця на 1.5% (внесок в ІСЦ 0.1 в.п.) та на м’ясо і м'ясопродукти на 0.7% (внесок в ІСЦ 0.1 в.п.).

Незважаючи на зниження номінального обсягу поточних видатків Зведеного бюджету у серпні, їх динаміка у реальному обчисленні перевищувала падіння реального ВВП в І та ІІ кв., що створювало додатковий інфляційний тиск. Окрім того, профіцит Зведеного бюджету у серпні становив 1.1 млрд.грн, який є не таким значним, як зазвичай у цей же період в попередніх роках (3.5 млрд.грн середнє значення за 2005-2007 р.р.).

Девальвація гривні в червні – липні вже позначилась на зростанні вузької базової інфляції у вересні (на 1.0%, річна плинна 17.1%; зростання в середньому за квітень-серпень склало 0.3%). Зростання внеску базової інфляції в ІСЦ до 0.6 в.п. свідчить також і про реалізацію вторинних ефектів від девальвації. В вересні продовжилась тенденція до перевищення попиту над її пропозицією на іноземну валюту як на готівковому так і безготівковому ринках (на 0.57 млрд.дол.США та 1.18 млрд.дол.США відповідно). Це, навіть за умов інтервенцій НБУ в обсязі 1.23 млрд.дол.США, зумовило девальвацію середньозваженого курсу гривні до долару США на міжбанківському ринку на 4.3%, що також формуватиме додатковий інфляційний тиск в кінці року.

Запровадження у серпні більш жорстких вимог Національного банку до формування банками обов’язкових резервів та їх посилення у вересні дозволить не лише послабити інфляційний тиск, а й стримати попит на іноземну валюту з боку комерційних банків у ІV кварталі.

Зростання небазового індексу свідчить про завершення періоду сезонного зниження цін на овочі та фрукти та початку періоду сезонного подорожчання яєць, молока та молочних продуктів і м’яса. Небазова інфляція у вересні зросла на 0.5% у той час, як попередні два місяці вона знижувалась.

Ключовий внесок у підтримання високих річних темпів зростання небазової інфляції продовжують здійснювати ціни на паливо, які протягом вересня зросли на 4.8% (внесок в ІСЦ – 0.1 в.п.). Зростання цін на паливо обумовлено подорожчанням нафти на світових ринках, а також девальвацією гривні.

Ефект від підвищення ставок акцизного збору на тютюнові та алкогольні вироби у червні продовжився і у вересні, однак, меншими темпами (зростання цін даної групи товарів склало 1.5%, внесок в ІСЦ – 0.1 в.п.).

У вересні відбулось різке зростання ІЦВ (на 3.6%), що обумовлено пожвавленням кон'юнктури зовнішніх ринків (річна зміна ІЦВ набула додатного значення і становила 1.6%). Таке зростання цін виробників при низькому рівні внутрішнього попиту може свідчити про значне падіння потенційного рівня ВВП.


3. Методи регулювання інфляції в Україні

3.1. Вітчизняний і зарубіжний досвід долання інфляції

З'ясування негативних наслідків для функціонування грошей в умовах інфляції формує усвідомлення у потребі її подоланні. Студенти мають знати, що інфляція в той чи інший період історії і стадії розвитку була властива кожній країні.

При цьому хоч і діяли певні національні відмінності та особливості у характері протікання інфляційних процесів, проте загальна схема переходу країн від стану дефіциту товарів і зростання цін до формування комплексу антиінфляційних заходів і витіснення та обмеження інфляції відображають наявність певних закономірностей. Тому вивчення досвіду подолання інфляції є важливим елементом побудови антиінфляційного механізму і забезпечення зростання економіки. Зокрема, у західній економічній думці склалося кілька наукових течій, досвід яких можна об'єднати у два фундаментальні напрями: економічний, або кейнсіанський, та інституціональний, або монетаристський.

Думка, що інфляція є наслідком дії всієї сукупності певних економічних факторів породила кейнсіанський підхід до подолання інфляції за допомогою реалізації комплексу економічних важелів. В тому числі і активного втручання держави в обмеження надлишкового попиту, який ще називають ефективним попитом. А саме: попитом з боку держави, приватного бізнесу й населення. За умов граничної зайнятості усіх факторів виробництва (виробничих потужностей, використання матеріальних і сировинних ресурсів та робочої сили) зростання будь-якого компоненту сукупного попиту веде до інфляційного розриву між товарною і грошовою масою, який заповнюється інфляційним зростанням цін. Виходячи з надмірного попиту, кейнсіанці зосереджували антиінфляційні заходи на зменшенні ділової активності, насамперед, державного сектора економіки, скороченні державних замовлень, обмеженні кредиту шляхом підвищення банківського процента, підвищенні ставок оподаткування та ін. У політиці дефляції активна роль відводилась державі і в інших сферах регулювання, в тому числі у складанні стабілізаційних заходів щодо затрат, «заморожування» заробітної плати та зменшення інших елементів ефективного попиту.

При цьому кейнсіанцям першим належить оцінка повзучої інфляції як позитивного явища. І лише на вищих стадіях вона набуває руйнівного характеру. Це підштовхнуло державу до збільшення контролю за її перебігом і до впровадження державного регулювання темпів інфляції з метою утримання в межах безпеки. Дж.Кейнс і його послідовники, пропагуючи ідею «державного дирижизму», вважали, що активним втручанням у економіку і грошово-кредитну політику держава здатна стимулювати розширення попиту, внаслідок чого зросте пропозиція і зайнятість без підвищення цін. Умовами ефективності такої політики мають бути:

а) вільна конкуренція на ринку і дія механізму ціни рівноваги;

б) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили;

в) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку[11, c. 43-44].

Ідея регульованої інфляції практикувалася у 50-60 pp. в більшості країн ринкової економіки. На її принципах проводилась політика форсованих державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, практикувалася кредитна експансія, лібералізація цін і доходів тощо. Внаслідок комплексу цих заходів регульованої інфляції було досягнуте тривале (50-60 pp.) стримування інтенсивності інфляції на повзучому рівні. Але накопичений інфляційний потенціал і швидке зростання цін на початку 70-х років вже не піддавалося регулюванню, а тому кейнсіанські ідеї були відкинуті.

Інституційний напрям став ідеальною підставою монетаристського підходу до інфляції як наявності в обігу надлишкової маси грошей. Тому монетаристська антиінфляційна політика переважно зосереджується навколо монетарної політики національного (центрального) банку. В тому числі, пропонується інфляцію долати шляхом підвищення ставки дисконтного відсотка, збільшення обов'язкових резервів, здійснення операцій з цінними паперами на фондовому ринку. Монетаристське тлумачення інфляції як наслідку тиску з боку одержувачів прибутку, продавців, отримувачів заробітної плати, а також результату структурних змін в економіці стало підставою відповідної антиінфляційної політики провідними елементами якої стали:

а) ліквідація монополізованих структур підприємців і професійних спілок;

б) зменшення затрат виробництва і, насамперед, обмеження заробітної плати;

в) запровадження антитрестовського законодавства та ін.

В сукупності монетаристські заходи передбачають зменшення грошей в обігу. Центральний банк зобов'язується жорстко регулювати грошову масу відповідно до динаміки валового національного продукту.

Узагальнюючи вітчизняний та світовий досвід, важливо зосередитися на першочергових проблемах подолання диспропорцій у суспільному виробництві та проведенні активної матеріалозберігаючої і енергозберігаючої технічної політики[13, c. 260-263].

3.2. Основні методи регулювання інфляції

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося вище, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що “повзуча” інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Зміна ставлення до інфляції зумовлена тим, що в умовах глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її розвитку стає неминучою, а інфляція - внутрішньо властивою. Тому об’єктивно мова може йти лише про стримання інфляції на певному рівні, а не про цілковите її переборення.

У розвитку інфляційного процесу має місце “критична точка”, за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли подальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних суб’єктів стає недоцільним. Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно і реальні доходи економічних суб’єктів у середньому скорочуються при їх номінальному рості.

Для кожного окремого суб’єкта “критична точка” інфляції настає не одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно відрізняється в часі і темпами, що зумовлює такі ж відмінності в знеціненні доходів різних груп економічних суб’єктів. Найшвидше інфляція досягає “критичної точки” для суб’єктів з фінансованими доходами та найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності, найпізніше - для економічних суб’єктів, які мають можливість підвищувати свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їх попиту. Це - насамперед великі монопольні підприємства, які мають можливість активно підвищувати ціни на свою продукцію і протидіяти росту цін на товари, які вони купують, та збільшувати заробітну плату своїм працівникам. Проте і для таких суб’єктів “критична точка” певного часу настає. Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної політики щодо врегулювання інфляції[16, c. 5-8].

Ідея “контрольованої” інфляції сформувалась як складова частина кейсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:

1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли нічим не обмежено діє механізм ціни рівноваги. В таких умовах підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів, навіть випереджаючими темпами;

2) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили (неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються в сферу виробництва;

3) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його при випуску в обіг додаткової маси грошей. Це призводить у свою чергу до зростання інвестицій і послаблення інфляційного тиску надлишку грошей на товарних ринках. Таке переключення додаткової емісії робить інфляцію регульованою й ефективною навіть при повній зайнятості.

Кейсіанська ідея регульованої інфляції широко використовувалася на практиці в 50-60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. На її основі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін тощо.

Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідеї регульованої інфляції. Особливо відверто інфляційні заходи проводилися за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. У період же “перегрівання” економіки приймались антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні “плани стабілізації”[18, c. 69-71].

Все це відіграло позитивну роль у пом’якшенні коливань економічного циклу й сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто довгочасне (50-60-ті роки) стримування інфляції на “повзучому” рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї “контрольованої” інфляції.

Проте вже з початку 70-х років у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 рр. середньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США 1,7%, в Англії - 3,1, у Франції - 5,0, в Італії - 3,4, то в 1975-1980 рр. - відповідно 9,3%, 15,8, 10,5 і 17,9%. Такі зміни були зумовлені рядом об’єктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейсіанськими ідеями.

Це, по-перше, надзвичайне розбухання державних витрат, внаслідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу у всіх країнах була вщерть наповнена грошовою масою, й інфляція досягла своєї “критичної точки”. По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва і ринку, що деформувало вільну дію механізму ціни рівноваги. По-четверте, що чи не найголовніше, в цей період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру росту цін. Розпочався могутній розворот спіралі “зарплата - ціни”, який зумовив галопуючий характер інфляції.

У нових умовах кейсіанська ідея регульваної інфляції зазнала серйозної критики з боку представників монетаристської школи.Головний неділік її вбачався в тому, що кейсіанці не врахували в своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про “природній рівень безробіття”, який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути порушений ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природній рівень, то це тільки прискорить інфляцію до галопуючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, застрахують свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбувається. Уряд змушений буде ще більше розширювати попит понад розміри, яких очікували підприємці, а це - прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути лише тільки короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції.

Ще далі в цьому відношенні пішли представники монетаристської школи “раціональних очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб’єкти можуть передбачати будь які регулюючі заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходжи від їх впливу, тому заперечують навіть короткостроковий ефект регулювання емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок монетаристської доктрини. Згідно з ним стабілізаційна політика нібито безплідна і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати[14, c. 62-65].

На практиці політика регульованої інфляції зазнала краху і з початку 70-х років змінилася відвертою антиінфляційною політикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн. Ті ж з них, які виявили прихильність до кейсіанських ідей, втрачали свої позиції і замінювалися.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами - дефляційної політики (врегулювання попиту), політики доходів чи за тим і іншим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізм. Вона проводиться переважно за умов, коли інфляція викликана причинами, що діють зі сторони грошей.

Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов¢язкових резервів та іншими методами держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування росту кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведені може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов’язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічної кризи, банкрутства підприємств, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефліційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики ¾ політика доходів ¾ передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні (“заморожування”), або встаногвлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого разом. Широко цей метод використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки. Адже заморожування цін -це пряме втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим і негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у складне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилися від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямували свої регулюючі дії на подолання причин інфляції зі сторони товарів, створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки молотрентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових збережень населення. Всі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, в свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі “повзучої”.

У нових умовах знову постала потреба регулювання інфляції у відповідності з кейсіанськими ідеями. Проте й досвід 80-х років, що базувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення для теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з регульованої перетворитися в нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вимагає прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва.

По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційні заходи держави, якщо вони проводяться не достатньо виважено[9, c. 14-16].


Висновки

Очевидно, що сучасна інфляція, під якою розуміють систематичне зростання цін, починаючи з 50-х років XX ст. не вичерпується механізмом класичної інфляції, оскільки вона виникала і за відсутності монетизації дефіциту державного бюджету (його емісійного покриття), а в деяких країнах навіть за відсутності такого дефіциту взагалі. Природа сучасної інфляції не обмежується тільки замиканням системи її елементів лише через емісійно-грошовий механізм. Вона охоплює і численні елементи, пов'язані зі специфікою змін не тільки на макро-, а й на мікрорівні економічної системи.

У зв'язку з цим сучасну інфляцію можна розглядати як специфічний, тісно пов'язаний з економічною системою процес, у якому поєднуються і взаємодіють чинники, що стосуються деформацій не тільки грошово-кредитної сфери, а й інших, найрізноманітніших сфер економічних відносин. Саме сплетіння в єдиному процесі причин і наслідків, чинників і умов, прямих і зворотних зв'язків перетворює інфляцію на сталу тенденцію господарського життя, яка стає підсумковим вираженням розвитку економічної системи на сучасному етапі. Інфляція при цьому виступає своєрідним інтегральним результатом функціонування всієї економічної системи. При цьому результат не зводиться до окремих ефектів, які виникають на основі функціонування лише окремих елементів економічної системи.

Інфляцію як індикатор макроекономічної стабільності слід розглядати як зростання загального рівня цін в економіці. Адекватним відображенням такого зростання є індекс споживчих цін і дефлятор ВВП. Запропоновано дефлятор ВВП використовувати як показник інфляційного зростання для визначення реальних макроекономічних показників, враховуючи особливості його обчислення.

Інфляція розглядається як багатофакторний соціально-економічний процес, тому причини її виникнення та розвитку можуть відображати як зміну сукупного попиту, так і сукупної пропозиції. У зв`язку з цим, запропонована дворівнева система факторів інфляційного зростання: 1. первинні фактори, які є першопричиною інфляції та діють у виробничій, фінансовій та зовнішньоекономічній сферах (емісійне фінансування бюджетного дефіциту, зростання заробітної плати, падіння курсу національної валюти, зростання цін на імпортні товари (особливо, енергоносії), зростання зовнішнього боргу, інфляційні очікування тощо); 2. кінцеві фактори, які узагальнюють вплив всіх первинних факторів (це елементи кількісного рівняння – грошова маса, швидкість обігу грошей, реальний ВВП) та проявляються у сфері товарно-грошового обігу, викликаючи надмірне зростання сукупного попиту порівняно з товарною масою.

Виділено два концептуальні підходи до регулювання інфляції: антиінфляційна політика, яка розробляється на основі результатів прогнозування, та інфляційне таргетування (або цільове управління інфляцією). При чому в першому випадку прогнозування виступає як інерційне передбачення темпів інфляції, а в другому - як активний етап контролю за досягненням цільового орієнтира в майбутньому.

Встановлено, що перший підхід є ефективним в умовах нестабільної економіки та високої інфляції. За цих умов антиінфляційна політика проводиться на основі антиінфляційних програм, які передбачають використання трьох основних блоків заходів: гетеродоксні програми застосовують заходи щодо регулювання цін (політика доходів), а отже, пряме втручання держави в процес формування цін; та ортодоксні, які передбачають опосередковане втручання держави в економічні процеси шляхом застосування інструментів монетарної (грошово-кредитної) та фіскальної (дефляційна політика) політики.


Список використаної літератури

1. Андрианов В. Инфляция и методы ее регулирования //Маркетинг. - 2000. - № 5. - C. 3-13

2. Андрианов В. Инфляция и методы ее регулирования //Маркетинг. - 2006. - № 4. - C. 3-18

3. Бицюра Ю. Аналіз інфляції в Україні //Географія та основи економіки в школі. - 2005. - № 1. - C. 10-13

Булавіна О. Прогнозування та регулювання інфляції в Україні: Дис... канд. екон. наук: 08.02.03 / Київський національний економічний ун-т. - К., 2002. - 196 с.

5. Геєць В. Інфляція та економічне зростання //Финансовые риски. - 1999. - № 1. - C. 55-59

6. Гончар В. Моделювання інфляції в Україні //Вісник Національного банку України. - 1998. - № 2. - C. 52-56

7. Кравченко С. Інфляція в ринковій економіці: сутність, причини і взаємозв'язок з макроекономічними показниками //Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - № 7. - C. 9-12.

8. Кравченко С. Проблеми інфляції в ринковій економіці й антиінфляційна політика держави //Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - № 8. - C. 8-11

9. Мельник О. Антиінфляційна політика як фактор економічного зростання в Україні //Банківська справа. - 2000. - № 3. - C. 11-16

10. Мельник О. Відновлення економічного зростання та необхідність зміни антиінфляційної політики в Україні //Економіка України. - 1999. - № 9. - C. 12-21

11. Озель М. Інфляція як один з основних показників макроекономіки///Вісник Національного банку України. - 2000. - № 7. - C. 43-4

12. Осауленко О. Інфляція та економічне зростання //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 4. - C. 48-52

13. Осауленко О. Державне регулювання інфляційних процесів за допомогою інструментів монетарної політики //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 4. - C. 260-263.

14. Панчишин С. Фіскальні аспекти інфляційного процесу в умовах трансформації економіки України //Фінанси України. - 1998. - № 5. - C. 61-66

15. Петрик О. Прогнозування інфляції //Вісник Національного банку України. - 2000. - № 12. - С.7-9

16. Петрик О. Інфляція в Україні: проблеми, ризики, перспективи //Вісник Національного банку України. - 2007. - № 3. - C. 2-8

17. Сменковський А. Інфляція та економічне зростання : статистичний вимір //Актуальні проблеми економіки. - 2001. - № 5-6. - C. 45-54.

18. Сніжко О.В. Видатки антиінфляційної політики в Україні //Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. - 1998. - Вип. 8: Міжнародні відносини. - C. 67-75.

Скачати

Схожі роботи