Фінанси

Особливості фінансів феодальних міст. Магдебурзьке право

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2014-08-13       13 ст.

Вступ.

1. Стан фінансових відносин феодальних міст.

2. Розвиток фінансового управління феодальних міст за Магдебурзьким правом.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Магдебурзьке міське право, встановлене в німецьких містах у результаті боротьби городян за свої права, на українських землях починає поширюватись наприкінці XIII ст. Фінанси є фундаментальною підвалиною цивілізації, оскільки виступають ефективним знаряддям здійснення державної політики, спрямованої на забезпечення життєдіяльності суспільства. Місцеві фінанси займають провідне місце в економіці і потребують подальшого їх вивчення.

Питанням дослідження розвитку інституту місцевого самоврядування, який є основою для розвитку місцевих фінансів, зокрема їх основної складової – місцевих бюджетів, а також проблемами наповнення їх доходної частини та перерозподілу видаткової частини займалася велика кількість вчених-економістів. До них можна віднести Д. Полозенка, В. Кравченка, І. Луніну, О. Василика, Н. Бойцун, М. Бадиду, В. Федорова, Н. Барабаша, О. Гушту, К. Павлюка, О. Суховірську та інших.

Предметом дослідженнявиступає становлення та розвиток магдебурзького права та фінанси феодальних міст.

Об’єктом дослідженняє стан фінансових відносин за магдебурзьким правом.

Метою дослідженняє висвітлення основних поглядів щодо розвитку фінансових відносин феодальних за магдебурзьким правом.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

- розкрити стан фінансових відносин феодальних міст;

- проаналізувати різні погляди дослідників щодо фінансів феодальних міст;

- розкрити розвиток фінансів за Магдебурзьким правом.

1. Стан фінансових відносин феодальних міст

Поняття «місцеві фінанси» має глибокі корені, які беруть свій початок із давніх часів. Це вимагає подальшого дослідження цієї категорії паралельно з процесом виникнення і розвитку інституту місцевого самоврядування, основою для якого стало виникнення «магдебурзького права» у ХІІІ столітті в Німеччині.

Як зазначає Лановик Б.Д. [3], у Західній Європі в середні віки в грошовому обігу була велика кількість найрізноманітніших монет. З золотих найпоширенішими були північноіталійські дукати, їх почали випускати в 1284 p. венеціанці. Маса монети становила 3,5 г золота. Згодом подібні грошові одиниці карбували монархи інших західноєвропейських країн. Проте найпоширенішими були різні срібні гроші — від маленької роздрібної монети до солідного таляра масою 30 г.

Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися у їх повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Агенти міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з'явилися в північно-італійських містах, у провінції Ломбардії. До сьогоднішнього дня за спеціалізованими магазинами-салонами збереглася назва "ломбард". Банкіри об'єднувалися в асоціації, компанії, товариства.

Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри були моноп

олістами, вони встановили надмірні проценти на позиковий капітал. У середні віки він ніколи не був менший як 15—25 %. Часто банківські асоціації розорялися, через те що їхніми кредиторами були королі, царі чи імператори. Вони могли дозволити собі не тільки не сплачувати борги, а й фізично розправлятися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська система у Франції. У Німеччині при кредитно-лихварських операціях широко застосовувались безготівкові рахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і в Нідерландах. Незабаром представників цієї країни стали називати світовими банкірами.

Інтенсивний розвиток сільського господарства, промисловості, в тому числі мануфактур, торгівлі, грошового обігу, банківської справи, кредиту, свідчить, що в ряді країн Західної Європи з'явилися паростки нового, прогресивнішого виробництва. Виникають спеціалізовані райони з виробництва тих чи інших товарів, численні ярмарки, товарно-грошові відносини, формуються національні ринки [3, c. 85-86].

Важливе значення в економічному житті середньовічної Європи мали податки та різні примуси на користь феодалів чи державних установ. У романізованих країнах збереглася римська податкова система, що в тій чи іншій формі поширилась і на "варварські" держави. З населення стягували земельний і подушний податки. Крім того, усіх підданих примушували виконувати будівельні роботи, нести сторожову службу, здійснювати гужові перевезення. У скарбницю франкської держави прибутки надходили з податків, митниць і судових штрафів. Візантійська податкова система мала централізований характер. Систематично провадилися загальнодержавні кадастри (зведені відомості) про кількість землі, людей, худоби. У VIII ст. римський подушно-земельний податок було замінено рентою — відробітковою, натуральною, грошовою.

Л.Нестеренко [5]вказує на те, що у країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслідок розпаду родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи дарів з власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово злилися в одне ціле. Королі та їхні намісники об'їжджали країну для збирання провіанту і фуражу з населення. Поступово побори набули постійного характеру, розміри їх регулювалися, встановлювалися місце і час сплати. Зі зміцненням феодальних держав податки набули характеру феодальної ренти, що стягувалася державою.

На першому етапі зрілого феодалізму у європейських країнах державних податків не було або вони збирались феодалами. Там, де королі збирали з своїх васалів "допомоги", їх платили селяни як сеньйоріальні платежі. Не всюди феодальний імунітет (податкові збори сеньйорів) був повним. У Англії віллани платили "щитові гроші" замість військової служби, "датські гроші" на охорону кордонів, поземельний ("погайдовий") збір, з XIII ст. — податок на рухомість.

На другому етапі зрілого феодалізму внаслідок державної централізації податки стали постійними, зросли їх розміри, їх платили переважно селяни та жителі міст. Феодали, духівництво повністю або частково звільнялися від сплати податків[102-103].

В Англії головною формою прямого оподаткування був податок на рухоме майно, що становив для селян 1/15, для міщан — 1/10 його вартості. Наприкінці XV ст. розміри податків зрівнялися з сеньйоріальними поборами.

У Франції Філіпп II (1285—1314 pp.) започаткував державну податкову систему. Доходи або майно населення обкладалися податками, що становили 1/25, 1/50, 1/100 їх частини. Зросли васальні платежі на користь короля. Жителі міст платили податок за військову службу. Вперше було введено посередній податок на сіль, пшеницю, вино. На початку XIV ст. з'явився подимний збір. За податковою реформою Карла VII (1422—1461 pp.) було введено щорічний поземельний податок — талію. Розміри його визначав король. Від сплати були звільнені духівництво і феодали. Податки постійно зростали, зокрема на сіль і торгові угоди.

У Німеччині, яка в XIII ст. розпалася на територіальні князівства, селяни платили поземельний та імператорський поголовний податки. Стягування останнього присвоїли собі князі.

У країнах Центральної Європи державні податки і феодальна рента зростали одночасно. Феодали переважно звільнялися від сплати податків. В Угорщині з селян стягували щорічний подвірний податок. У Чехії в державний скарб поступала четверта частина або половина феодальної ренти. У Польській державі основним джерелом державних доходів були королівщини, соляні промисли, монетний двір, мито. Селяни до 70-х pp. XIV ст. платили 12 грошей з лану землі. За Кошицьким привілеєм 1374 p. ланове зменшилося до двох грошей з лану. На монастирських землях воно становило 4 гроші. З кінця XV ст. державний земельний податок знову зріс до 12 грошей з лану. У Московському князівстві поряд з даниною з кінця XV ст. почали стягувати "ямські гроші". У 1550 p. введено регулярний податок на викуп полонених "полоняничні дєньгі"[3, c. 89].

V—XV ст. — період становлення і зрілості феодального господарства в Європі. Його формування швидше проходило у країнах, де колонат взаємодіяв з первісним способом виробництва. У народів, у яких господарство формувалося на основі розкладу родоплемінних відносин, цей процес розпочався пізніше, проходив повільніше.

Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були своєрідними. У Франції головна роль належала прекаріям і комендаціям. В Англії донорманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям феодали привласнили громадські землі, а їхніх власників перетворили на залежних селян. Здійснювала цей процес рання феодальна держава. Економічною реалізацією феодальної земельної власності стала натуральна рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких землях панувало доменіальне господарство з відробітками. Одночасно королі дарували феодалам імунітетні привілеї позаекономічного примусу по відношенню до селян. Загальноєвропейське значення мала феодалізація громади-марки.

У XI—XIII ст. завершилося становлення основних форм феодального землеволодіння. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. Усі форми життєдіяльності селянських господарств були під контролем феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова ренти. Селяни не були прикріплені до землі, оскільки в умовах феодальної роздробленості сеньйорія не могла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та правової самостійності селян [3, c. 90].

В період феодалізму фінансові відносини зникли повсемісно. В подальшому по мірі розвитку товарно-грошових відносин все більш значення мали грошові податки. У зв’язку з постійними війнами зростали й державні грошові видатки. Найбільш розвинуті форми фінансових відносин при феодалізмі існували в містах центрах ремесел, мануфактур та торгівлі. Міста часто викуповували у феодалів право на всякого роду податки і збори (торгові збори, монетну регалію, судові збори тощо). Все більш широке розповсюдження одержують державні фінанси в часи абсолютних монархій, особливо у зв’язку з величезним зростанням видатків на утримання королівського двору, заміною феодального ополчення наймитницькою армією, розвитком (незначним) практики державного субсидування промисловості, обумовленої головним чином потребами армії та двору.

Отже, на мою думку в епоху феодалізму фінанси були невпорядковані. Вони не були цілісною системою грошових відносин, що регламентуються державою, які виникають у зв’язку з формуванням та використанням загальнодержавного грошового фонду. В порівнянні з існуючими елементами фінансів, фінансовий контроль був в початковому стані. Навіть в містах, де грошове господарство і фінанси були розвинути сильно, мобілізація коштів на основі системи відкупів та примітивних розкладочних зборів відрізнялася безконтрольністю та свавіллям. Фінансовий контроль над грошовими ресурсами феодалів та монархів був повністю відсутнім в силу таких обставин. Державна казна не відрізнялась від казни голови держави, та монархи розпоряджалися грошовими ресурсами цілком безконтрольно, як власними коштами. В мобілізації державних податків переважали розкладочні податки, які породжували свавілля в їх стягненні. Податки були дуже невизначеними. Стягнення непрямих податків в формі “відкупів” також приймало характер пограбування. Сама система збору податкових платежів приймала різні форми, починаючи з покладання обов’язків збирачів рент в сеньйорів на самих селян з солідарною відповідальністю за сплату та закінчуючи наданням відкупів окремим національностям чи містам. Звідси стає зрозумілим потреба буржуазії, що народжується, побудувати податкову систему, при якої платник залежав би не від збирача податків, а від закону. Істотним джерелом доходів в цей період був й продаж посад, встановлення всякого роду синекур тощо. Органи влади й суду аж до ХІХ в. утримувались за рахунок різних поборів з населення. Операції по державному кредиту, якими монархи широко користувалися, у банкірів, купців, лихварів також мали невпорядкований характер та здійснювались безконтрольно. Таким чином, фінанси в феодальному суспільстві розвиваються швидше, ніж фінансовий контроль [1, c. 36-37].

2. Розвиток фінансового управління феодальних міст за Магдебурзьким правом

Маґдебурзьке право як різновид німецького міського права пов’язане зі створенням і розвитком німецьких та європейських міст. Після заснування на німецьких землях міст, вони перейшли у власність короля, єпископів та князів. Єпископськими були міста, в яких була розміщена резиденція єпископа. Згодом королі та князі передали у володіння церкви ще низку міст. Королівськими були міста, що були власністю королівського двору, і управляли ними службовці. Особливість королівських міст – наявність так званої королівської площі, що слугувала своєрідним судом міста. Ці міста мали найвищий ступінь незалежності, оскільки перебували під захистом короля та його армії.

Як зазначає Фіночко Ф.[6], відповідно, князівські міста були власністю князів, де управління здійснювалось їхніми службовцями, зацікавленими у більшому контролі за життям міст.

Маґдебурзьке право своїй назві завдячує місту Маґдебургу, яке знаходиться у Німеччині (Саксонії). Маґдебург є одним із найстаріших німецьких міст і воно згадується як важливе торговельне місто у капітуляріях Карла Великого 805 р. У цьому документі Маґдебург поряд з містами Бардовік та Ерфурт визначається як торговельний пункт. Водночас Карл Великий наказує спорудити біля Маґдебургу оборонний замок для захисту від нападів слов’ян. Замок виконував не лише оборонні функції, але й був важливим адміністративним і торговельним центром, у ньому відбувалася торгівля зі слов’янськими народами [6, c. 55].

Так, М. Кобилецький вказує на те, що значення Магдебургу зросло за правління німецького імператора Оттона І, який зробив його своєю резиденцією. У 955 р. в місті було збудовано перший католицький собор і німецький імператор Оттон І, який неодноразово відвідував місто, зробив його центром своєї східної політики. Імператор Оттон І та його дружина були поховані у Магдебургу. Магдебург поступово займає провідну роль у торгівлі зі слов’янами, але подібно до інших торговельних державних центрів значно не виділяється. Статус міста поступово зростав після надання королівських торговельних привілеїв, що передбачали проведення щотижневих та щорічних ярмарків. Ярмарки приносили прибутки як мешканцям міст, так і королівському двору та були під охороною короля. Першоосновою для створення міського права стало визнання території ярмаркового округу. Окрім міст деякі привілеї стали надавати і окремим купцям. З середини Х ст. привілеї отримували усі купці однієї місцевості, в яких були передбачені пільги для безперешкодної та безмитної торгівлі, право на об’єднання та визнано звичаєве право. З ринком були пов’язані монета і мито та встановлювались податки, що, своєю чергою, сприяло дотриманню правопорядку на ринках та у містах. Територія і відвідувачі ринків знаходились під юрисдикцією короля, а порушення правопорядку каралося штрафом розміром 60 шилінгів. Малий ярмарковий округ володів особливим правом, що стало основою для створення у майбутньому міського магдебурзького права. Приклад Маґдебурга використовували інші міста. Зокрема, у 1040 р. король Генрих ІІІ надав право купцям із Квідленбурга використовувати правові норми за зразком міст Гаспар та Маґдебург. Купці, що об’єднувались у купецькі гільдії створили власні своєрідні статути, якими стали користуватися під час вирішення правових конфліктів, відмовившись від земського права. Це право було поєднане із давнішим звичаєвим купецьким правом „jus merkatorium” і вперше згадується у квединбурзькому привілеї короля Оттона ІІІ 994 р. Цим привілеєм Кведлінбург отримав право на будівництво ярмарку та використання міського права на зразок міст Маґдебурга, Кельна і Майна [1, c. 38].

Особливістю jus merkatorium стало спрощення судового процесу для купців, якими вони звільнялись від судової тяганини і під присягою могли зняти з себе обвинувачення. Купців також не затримували в дорозі до завершення розгляду правового спору, за ними визначалось право власності на земельні ділянки і звільнення від податків. Земельні ділянки, якими володіли купці, також могли бути передавані у спадок. Ці привілеї дали змогу купцям вигідніше проводити свою економічну діяльність та пожвавити торгівлю. Купецьке право стало основою для створення міського права, але до нього увійшли лише ті норми, в яких були зацікавлені більшість мешканців міст. Разом з розвитком торгівлі почався також розвиток ремісництва[1, c. 39].


Висновки

Надання магдебурзького права зумовили два чинники: правовий та економічний. Перший чинник встановлював структуру управління села та судочинство. Економічний - нові господарські відносини. На зміну натуральному господарству приходять чиншові відносини, що ґрунтуються на німецьких стандартах. Встановлення нових економічних відносин, за твердженням польських та німецьких вчених, мало позитивний характер. Магдебурзьке право сприяє вільній торгівлі, грошовому обігу та надає селам певну економічну самостійність.

Мені хотілося б особливо відзначити особливості надання магдебурзького права. Перша форма надання була частковою, коли магдебурзьке право набувала частина села. Друга форма - часткове надання магдебурзького права всьому селу, проте така форма майже не траплялася. На практиці найширше застосовувалась третя форма — генеральне надання, яке надавалось окремому селу або групі сіл.


Список використаної літератури

1. Кобилецький М. Виникнення Магдебурзького права // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2008. Вип. 47. С. 35–43

2. Ковалинський В. Магдебурзьке право у Києві //Столиця. - 1997. - № 6. - C. 7

3. Лановик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 2007. — 737 с.

4. Магдебурзьке право: урок демократії //Освіта. - 1999. - 26 травня-2 червня. - C. 6-7

5. Нестеренко Л. Уроки історії: Магдебурзьке право/ Л. Нестеренко //Директор школи, ліцею, гімназії. - 2000. - № 1. - C. 101-105

6. Фіночко Ф. Магдебурзьке право в Україні //Вісник Академії правових наук України. - 2004. - № 4. - C. 54-61

Скачати

Схожі роботи