Курсові » Право

Призначення покарання

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2011-03-04       32 ст.

План

  1. Поняття та ознаки кримінального покарання.

  2. Загальні засади призначення покарання.

  3. Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, вчинений у співучасті.

  4. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.

  5. Призначення покарання за сукупністю злочинів.

  6. Призначення покарання за сукупністю вироків.

  7. Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення.

  8. Обчислення строків покарань.

Вступ

Історія розвитку людства, держави та права дає чимало типів систем покарань та видів конкретних покарань, що їх призначають особам, які вчинили злочини або проступки, що караються відповідно до кримінального закону. Історичний досвід і практика свідчать про те, що кримінальні покарання та їх системи, як правило, перебувають у тісному взаємозв’язку та взаємодії з конкретними умовами та епохою, загальним устроєм життя суспільства, станом економіки та фінансів держави, її суспільно-політичним ладом, морально-етичними і правовими поглядами, звичаями й звичками, а також ідеологічними стереотипами, що склалися в суспільстві.

Основною тенденцією боротьби зі злочинністю, особливо в умовах ринкової економіки, спаду виробництва, зниженню життєвого рівня людей , має бути, з одного боку, більш жорстока каральна діяльність щодо насильницької злочинності, тяжких і особливо тяжких злочинів з боку мафіозних і корумпованих злочинців, а з другого, - пом’якшення покарання щодо злочинів невеликої та середньої тяжкості.

Досягти встановленної кримінальним законом мети покарання можливо лише за різноманітності видів покарання., що дає змогу суду в кожному конкретному випадку при визначенні винній особі покарання застосовувати принцип індивідуалізації та справедливості відповідальності. При цьому в законі чітко визначено вид кожного покарання, його підстави й умови, розмір, порядок та межі застосування.

У чинному кримінальному законодавстві відсутні поняття покарання і системи покарання. Окремо їх ознаки вказані у низці норм, проте загальні визначення сформульовано лише в теорії кримінального права.

Покарання є мірою примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнана винною в вчинені злочину, і полягає в передбачених законом втратах та обмеженнях прав і свобод засудженого.

Після того, як у ході судового розгляду кримінальної справи буде доведено, що в діянні підсудного є конкретний склад злочину, і дано правильну відповідно до закону кваліфікацію такого злочину, суд за загальним правилом, має вирішити питання про вид та розмір покарання винного.

Суд на підставі, в першу чергу, положень, передбачених ст. 65 КК, призначає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) у відповідності з положенням Загальної частини Кодексу ; 3) з урахуванням с

тупеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, способу та мотиву вчиненого злочину, характеру та розміру заподіяної шкоди та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання. Сформульовані положення названі в ст. 65 КК загальними засадами призначення покарання. До зазначених засад призначення покарання мають безпосереднє відношення такі принципи кримінального права, як законність, вина особи, гуманність та справедливість. В цьому плані на особливу увагу заслуговує Лобов’явок суду призначати справедливе покарання. Неприпустимою є діяльність суду за принципом “чим суворіше – тим справедливіше”, який нерідко застосовувався тоталітарними режимами.

Справедливість покарання – це об’активне, неупереджене, насправді законне застосування до громадянина, який вчинив злочин, виду та розміру покарання, які відповідають морально-етичним і правовим нормам. У науці кримінального права пануючим є положення щодо справедливості покарання, за яким :

а) покарання має відповідати тяжкості вчиненого злочину, виду та розміру покарання, які відповідають моральним-етичним і правовим нормам.

б) покарання має забезпечувати однаковий (рівний) для будь-кого із громадян обов’язок понести за вчинений злочин відповідальність в межах санкції відповідної статті кримінального закону;

в) застосування більш сурового виду покарання як альтернативного, що зазначене у санкції статті Особливої частини Кодексу, можливе лише тоді, коли менш суворий вид покарання не може забезпечити виправного впливу на злочинця;

г) покарання за вчинення особливо тяжкого злочину, пов’язаного із посяганням на життя людини (ст. 64 – довічне позбавлення волі), має забезпечити довгочасну ізоляцію такої особи від суспільства, створюючи тим самим безпеку для життя багатьох людей.

Призначення покарання у межах, установлених у санкції статті

Особливої частини Кодексу,що передбачає відповідальність за вчинений злочин, означає, що суд має виходити із санкції тієї статті, за якою кваліфіковано вчинений злочин. У санкції такої статті (частини чи пункту статті) визначається один чи кілька основних видів покарань і, як правило, його межі. Всі санкції статей Кодексу є альтернативними або відносно визначеними. У них передбачено кілька основних, різних за своєю суворістю покарань, а іноді – ще й одне чи кілька додаткових покарань. Суд, виходячи з принципу справедливості покарання, має застосовувати більш суровий вид основного покарання лише тоді, коли визнає за неможливе застосувати менш суворий вид основного покарання з числа передбачених у санкції статті закону, яка застосовується. Лише за наявності виняткових обставин справити з урахуванням особи винного суд має право на підставі ст. 69 КК призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду покарання, а також на підставі ст.75 КК може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. Можливість призначення більш суворого покарання, ніж передбачено конкретною статтею Особливої частини КК, припустима , лише при складанні покарань за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків (ст. 70,ст.71). Але і в цьому випадку, скажімо, за сукупністю вироків загальний строк покарання у вигляді позбавлення волі має : а) не перевищувати п`ятнадцяти років; б) якщо ж хіба один із злочинців є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більший п`ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцять п`ять років; в) при складанні покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань – менш суворі покарання поглинаються довічним позбавленням волі.

Призначення у точній відповідності з положеннями Загальної

частини Кодексу. У цьому разі суд має керуватися ст. 50 щодо мети покарання, ст. 70 і ст. 71 щодо призначення покарання відповідно за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків, ст. 75 щодо звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо.

Призначення покарання з урахуванням характеру і ступенню

суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом’якшують і обтяжують відповідальність. Характер суспільної небезпечності вчиненого злочину визначається антисоціальною спрямованістю тієї чи іншої групи злочинів і залежить головним чином від об’єкта злочинного посягання та його місця у системі цінностей, що охороняється кримінальним законом, а також від класифікаційної категорії злочину та співвідношення санкції статті за вчинений злочин із санкціями статті за вчинення іншого однорідного злочину.

Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину– категорія кількісна і визначається сукупністю багатьох обставин, притаманних окремому конкретному злочинові. Вона залежить від способу посягання, обстановки вчинення злочину, розміру заподіяної шкоди та від суб’єктивних властивостей вчиненого (форми вини, мотивів, мети) тощо.

Призначаючи покарання, суд має враховувати особу винного. При цьому мають братися до уваги в першу чергу ті властивості підсудного, які він виявив під час вчинення злочину (настирливість, жорстокість, імпульсивність, розгубленість, стан фізіологічного афекту тощо), а також враховуватися особливі, індивідуальні риси підсудного як людини ( поведінка в сім’ї, побуті, за місцем роботи чи навчання, риси характеру, вік, стан здоров’я), дані про сім’ю ( наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров’я, матеріальний стан сім’ї ) тощо.

Дані про особу підсудного, які суд врахував при призначенні покарання, мають бути наведені у вироку суду.

Кримінальний закон містить норми, в яких дається перелік обставин щодо самої події вчинення злочину, а також обставини щодо злочинця. Одні з цих обставин вважаються такими, що пом’якшують покарання, інші – обтяжують його.

У ч.1 ст. 66 КК наведено орієнтований перелік обставин, що пом’якшують покарання, а в ч. 1 ст. 67 – дано вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання. Суд при призначенні покарання може, в першому випадку, визнати такими, що його пом’якшують, і обставини, не зазначені в ч.1. ст. 66; в другому випадку, - при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67 – ці положення зазначені, відповідно, в ч. 2 ст. 66 і в ч. 3 ст. 67 КК.

Крім того, деякі з обставин, зазначених у вищеназваних статтях, водночас вказані і в нормах Особливої частини Кодексу. Але будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, і будь –яка з обставин, що обтяжує покарання, якщо вони передбачені в статті Особливої частини Кодексу як ознаки, що впливають на кваліфікацію злочину, не можуть бути враховані судом ще раз при призначенні покарання як пом’якшуючі або обтяжуючі покарання.

Якщо у процесі судового розгляду справи встановлено наявність і пом’якшуючих, і обтяжуючих обставин, суд призначає покарання з урахуванням як тих, так і інших.

Обставини, що пом’якшують покарання. Наявність таких

обставин дає змогу суду, по-перше, визначити винному менш суворий вид основного покарання ближче до нижчої межи передбаченого строку основного чи додаткового покарання, по-друге, за нявності обставин, що пом’якшують покарання, та з урахуванням інших виняткових обставин справи суд може призначити основне покарання за вчинений злочин нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції, за якою обвинувачується підсудний.

Відповідно до ч. 1 ст. 66 КК. при призначенні покарання обставинами, які його пом’бушують, визначаються:

  1. з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
  2. добровільне відшкодування завданого збиткуабо усунення заподіяної шкоди;
  3. вчинення злочину неповнолітнім;
  4. вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
  5. вчинення злочину в наслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
  6. вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
  7. вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірним або аморальними діями потерпілого;
  8. вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
  9. виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках передбачених, Кримінальним кодексом України.
  10. З’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину. В цьому випадку мова йде про поведінку особи після вчинення нею злочину. Пом’якшуюче значення такої поведінки визначається тим, що особа за своєї ініціативи добровільно з’являється в органи влади з повиною і повідомляє про факт вчинення нею злочину, вона жалкує з цього приводу, визнає свою вину і виявляє готовність понести відповідне покарання, сприяє розкриттю злочину – повідомляє про співучасників злочину (якщо злочин було вчинено разом з іншими особами), надає правоохоронним органам допомогу у відтворенні події злочину та виявленні знаряддя та засобів вчинення злочину. Зазначу, що вищенаведені ознаки поведінки особи після вчинення нею злочину створюють за певних умов, визначених в окремих конкретних статтях Особливої частини кодексу, спеціальний вид звільнення такої особи від кримінальної відповідальності, про що вже говорилося.
  11. Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди.Ця обставина пов’язана із позитивними з власної ініціативи діями винного після вчинення ним злочину щодо добровільного відшкодування потерпілому збитків як наслідку злочину (повернення потерпілому викраденого у нього майна; оплата лікування завданого тілесного ушкодження; відновлення винним попереднього стану майна потерпілого або передача потерпілому замість знищеного майна винною особою також майна тощо).
  12. Вчинення злочину неповнолітнімПід неповнолітнім в даному разі розуміється особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 14 років та ще не виповнилось 18 –ти років. Поведінка молодої людини в такому віці іноді імпульсивна, психологічно незріла, та людина часто схильна піддаватися негативному впливу з боку його оточення або збоку дорослої людини, неповнолітнім властива деяка свавільність, вседозволеність. Все це має враховувати суд як ознаку, що пом’якшує відповідальність та покарання неповнолітнього. При цьому суд має керуватися також положеннями, які викладені у розділі ХV“Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”, зокрема, в ст. 103 КК.
  13. Вчинення злочину жінкою в стані вагітності. Ця обставина пом’якшує покарання у зв’язку з фізіологічним та психологічним процесами, які відбуваються в організмі та свідомості вагітної жінки ( підвищений неспокій, запальність, стомленість, легка недуга тощо), що впливає на її поведінку. Важливим є турбота держави щодо нормального розвитку плода в утробі майбутньої матері. Все це, а також дуже обмежена психологічна можливість вагітної жінки відбувати покарання, має враховувати суд, призначаючи покарання таким жінкам. При цьому суд на підставі ч.1 ст. 79 КК може при наявності певних умов прийняти рішення про звільнення від відбування покарання щодо вагітної жінки, яка вчинила злочин.
  14. Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин.Зазначені обставини можуть бути пов’язані з різними дуже несприятливими умовами матеріального, сімейного, особистого, виробничого або суспільного життя та діяльності людини. Збігом таких обставин може бути: безробітний стан і неможливість знайти роботу, незаконне звільнення людини з роботи, тяжка хвороба дитини, родини чи батьків, велике психологічне навантаження людини, пов’язане зі значним ослабленням фізичних чи духовних сил, смерть близької людини, відсутність житла, перебування людини у стані невпевненості, самотності, душевного переживання, нервозності, страху, що позбавляє її можливості психологічно почувати себе у безпеці.
  15. Вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або через матеріальну чи іншу залежність.Пом’якшуюче значення цих обставин пов’язане з тим, що особа при вчиненні злочину була певним чином обмежена у своєму волевиявленні, але в принципі зберігала можливість керувати своїми діями. Маються на увазі випадки, коли злочин вчиняється під загрозою насильства з боку ватажків злочинних угруповань, під загрозою втратити здоров’я, житло, сім’ю, роботу, лишитися без матеріальної підтримки або за вимоги занадто суворої посадової особи тощо. Якщо особа вчинила суспільно небезпечне діяння, зазнавши фізичного примусу, внаслідок якого була позбавлена можливості керувати своїми діями, то вчинене не може визнаватися злочином.
  16. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого.Пом’якшуюче значення цієї обставини пов’язано з двома ознаками: а) наявністю стану душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок б) протизаконних дій з боку потерпілого.Стан сильного душевного хвилювання (фізіологічний афект) – це раптовий і дуже інтенсивний емоційно-психологічний стан (реакція) людини, який значно знижує її здатність керувати своїми вчинками. Неправомірні дії, про які йдеться полягають у застосуванні з боку однієї людини до іншої людини психічного або фізичного насильства, вчинення розпутних дій, знущання над нею, нанесення тяжкої образи, вчинення зухвалого ошуканства тощо, що викликає стан фізіологічного афекту і вчинення людиною в такому стані злочину щодо свого кривдника. Отже, мова в випадку йде про злочин, в якому водночас є вина злочинця і у певному розумінні вина самого потерпілого від злочину. Обставину, про яку йдеться, суд не може врахувати як таку, що пом`якшує відповідальність, якщо вона визнана в законі як обов`язкова ознака конкретного складу злочину (статті 116 і 123 КК).
  17. Вивчення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності. Крайня необхідність є однією з обставин, що викликає злочинність діяння, визначення якої дано в ч. 1 с. 39 КК. Вище було викладено і проаналізовано цю обставину, в тому числі і поняття “перевищення меж крайньої необхідності”. Нагадаємо, що перевищення меж крайньої необхідності визначається умисне заподіяння шкоди правоохоронним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Якщо особа, перебуваючи у стані крайньої необхідності, порушила її умови і навмисно заподіяла шкоду певним благам або цінностям, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода, вважається, що така особа вчинила з перевищенням меж крайньої необхідності. При цьому дуже важливим є врахування психологічного (душевного) стану людини, яка діяла в умовах крайньої необхідності. Нагадаємо, що не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цією небезпекою.

  1. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України. При аналізі обставин, що виключають злочинність діяння, уже йшлося про виконання особою спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної організації шляхом проникнення до таких угрупувань. Тому лише зазначимо , що виконання такого складного завдання може бути поєднане з вимушеною участю особи, яка виконує спеціальне завдання, в діях зазначених злочинах угруповань, пов’язаних з вивченням злочинів. Нагадаємо також, що така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов’язаного з насильством над потерпілим, або також злочину, вчиненого умисно і пов’язаного з причиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

Виконання вищезазначеного спеціального завдання, поєднаного з вчиненням будь-якого з цих двох видів злочинів, вважається обставиною, яка пом’якшує покарання.

Обставини, що обтяжують покарання. У ст. 67 КК названо

чотирнадцять обставин, які обтяжують покарання. Перелік цих обставин є вичерпаним, і розширеному тлумаченню не підлягає. Обставинами, які обтяжують покарання, визнаються:

  1. Вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів. Зазначена обставина, як правило, свідчить про більшу суспільну небезпечність винного порівняно з особою, яка вчинила відповідний злочин вперше. Ця обставина має місце незалежно від того, чи був раніше вчинений тотожній або різнорідний злочин, що відображається у формулі кваліфікації, чи була така особа засуджена за раніше вчинений злочин, чи не була. Сам факт вчинення нового злочину є обставиною, що обтяжує покарання. При цьому повторністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів , виписаних в одній або різних статтях Особливої частини Кодексу, за жоден з яких вона не була засуджена. Рецидивом же злочинів визначається вчинення нового будь-якого умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Водночас якщо за вчинення попереднього злочину особа була у встановленому законом порядку звільнена від кримінальної відповідальності або судимість за такий злочин вже знята чи погашена, факт вчинення такого злочину не може вважатися обставиною, що обтяжує покарання.
  2. Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією.Це дуже небезпечні форми співучасті у злочині. Вони різняться між собою, головним чином, ступенем зорганізованості (стійкості), пов’язаної зі спільним вчиненням злочину (злочинів). Ці форми співучасті у злочині різняться і кількісною ознакою. Злочин визначається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його було виконано двома або більшою кількістю осіб. Про співучасть у формі вчинення злочину організованою групою та злочинною організацією можна говорити, якщо у вчиненні злочину ( злочинів) брали участь як мінімум три особи. Поняття кожного із зазначених угруповань визначено у ст. 28 КК, і про це вже говорилося. При призначенні покарання учасникам злочинного угрупування суд має індивідуалізувати вид і розмір покарання кожному з таких учасників з урахуванням його участі мети злочинного угрупування та ступеня небезпеки його конкретних дій. При цьому організатор (керівник) організованої групи та злочинної організації підлягають відповідальності за всі злочини, вчинені таким угрупованням, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.
  3. Вивчення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату. Такі злочини дуже небезпечні, оскільки вони пов’язані з ворожим ставленням до особи (декількох осіб), нації чи раси в цілому або до іновірців, а також з розладом, міжусобицями між окремими націями або іновірцями. Таким злочинам часто властива дика ненависть, нелюдська жорстокість і лютість до потерпілого (потерпіли) як представників певної нації, раси, релігії. Така властивість виявляється в убивстві, насильстві, погромах тощо. Все це обтяжує відповідальність і має бути враховано судом при призначенні покарання за вчинення таких злочинів. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії вписано в законі і як окремий склад злочину (ст. 161 КК).
  4. Вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку. Під виконанням службового обов’язку розуміється діяльність посадової або службової особи по здійсненню покладених на неї повноважень. Цим поняттям охоплюється і діяльність рядових службовців (інженера, доктора, вчителя, майстра, торговця, бізнесмена, підприємця тощо по виконанню ними своїх професійних обов’язків). Виконання громадського обов’язку – це здійснення покладених на особу колективом або певною правомірною групою громадян постійних або тимчасових обов'язків охороняти їх інтереси в державних органах чи виробничих колективах. Цим поняттям охоплюється і виконання особою взятих на себе обов”язків, прийнятих у громадському суспільстві, про допомогу людині, яка перебуває в небезпечному для неї положенні або ситуації. Злочин, про який йдеться , вчиняється з метою перешкоди потерпілому здійснити (здійснювати) покладені на нього посадові, службові або громадські обов”язки чи з метою помститися за уже здійснені потерпілим правомірні повноваження.
  5. Заподіяння злочином тяжких наслідків.Такі наслідки найчастіше пов”язані з вчиненням тяжких або особливо тяжких злочинів. До цих наслідків належать: смерть однієї чи кількох людей, каліцтво або інша тяжка шкода здоров”ю людей, знищення, пошкодження або втрата цінного або в особливо великих розмірах майна, вантажу, видобутого газу чи нафти, виловленої риби тощо. Суд, визначаючи покарання за злочин, яким було завдано тяжких наслідків, має враховувати не лише ті з них, які настали безпосередньо від діяння злочинця, а й всі так звані похідні наслідки, які він міг передбачити. Мова йде про тяжкі наслідки, які не входять як обов”язкова ознака до конкретного складу злочину. Якщо тяжкі наслідки входять до складу злочину, виписаному у будь-якій статті Особливої частини Кодексу, то вони вже враховані у санкції такої статті, і суд не може ще раз враховувати їх при призначенні покарання як такі, що його обтяжують.
  6. Вчинення злочину щодо малолітнього, старого або особи, яка перебуває в безпорадному стані.Вчинення злочину щодо малолітнього (особи віком до 14 років), до безпомічного або беззахисного чи до іншої людини, яка перебуває в безпорадному стані (хворий, людина з фізичними вадами або психічним розладом свідомості тощо) є свідченням того, що той хто вчинив такий злочин, є дуже аморальною і жорстокою людиною, яка становить підвищену небезпеку.
  7. Вчинення злочину щодо жінки, яка за відомо для винного перебуває в стані вагітності.Вчинення такого злочину створює загрозу здоров”ю вагітній жінці та небезпеку для ненародженого ще немовля. Використаний же у законі термін “за відомо” означає, що винний знав про вагітність потерпілої або свідомо припускав про це, тобто діяв обізнано щодо вагітності жінки.
  8. Вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій або іншій залежності від винного.Підвищена небезпека такого злочину полягає у тому, що винний використовує своє посадове, службове або інше положення для вчинення злочину щодо підлеглих або залежних від нього осіб. Така залежність може бути по службі, роботі, матеріальною ( неповнолітні та непрацездатні діти від батьків, старенькі і хворі батьки від дітей тощо). Це може бути і залежність не правового характеру.
  9. Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічними захворюваннями чи недоумством.Малолітньою вважається людина, яка не досягла 14 років. Це така людина, яка за фізіологічними та психологічними законами ще не має тих розумових сил і здатності, на яких ґрунтуються відносини людини і суспільства. Малолітні дуже слабо розуміють життєві ситуації і суспільні відносини, вони швидко довіряють стороннім (дорослим) людям, піддаються спокусам і вмовлянню, що зухвало використовує злочинець. Дії дорослого учасника злочину, який використав або втягнув в нього малолітнього, мають кваліфікуватися як дії виконавця конкретного злочину і як втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність за ст. 304 КК, за правилами про сукупність злочинів. Обставину, що обтяжує покарання, вважається також і вчинення злочину з використанням опосередкованого “виконавця” злочину – неосудної особи, яка неспроможна під час вчинення нею суспільно небезпечної дії усвідомлювати свою поведінку або керувати нею внаслідок психічного захворювання чи тимчасового розладу психічної діяльності. Опосередкованим “виконавцем” злочину може бути й особа, яка страждає недоумством, тобто особа з нерозвиненістю розумових здібностей щодо усвідомлення нею суспільної поведінки і небезпеки дій, які вона вчиняє. У цьому випадку виконавцем конкретного злочину буде особа, яка для вчинення злочину використала людину, що страждає недоумством.
  10. Вчинення злочину з особливою жорстокістю. Особлива жорстокість – це властивість особистості злочинця, яка виявляється у певному способі вчинення злочину та використаних при цьому знаряддях , якими потерпілому спричиняються особливі страждання шляхом глушіння, тортур, мордування, наприклад, спалювання живої людини на вогні, відрізання злочинцем у своєї жертви частини тіла, застосування до потерпілого нестерпно діючої отрути, позбавлення протягом довгого часу їжі і води, застосування електроструму, низької чи високої температури, заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завдають потерпілому особливих страждань. Поняттям “особлива жорстокість” охоплюється також дії винного, пов”язані з мученням наругою, знущанням над потерпілим у присутності близьких потерпілому осіб. Особлива жорстокість, виявлена особою під час вчинення нею злочину, значно підвищує суспільну небезпеку такої особи, що й обтяжує її покарання.
  11. Вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій.Ця обставина пов”язана з конкретними умовами, в яких було вчинено злочин, а саме: 1) воєнний стан, 2) надзвичайний стан, 3) інша надзвичайна подія.

Воєнний стан, а також надзвичайний стан в Україні або окремих її місцевостях вводяться за рішенням Президента України. Воєнний стан – це період загрози зовнішнього нападу, загроза небезпеки державної незалежності України або фактичне ведення воєнних дій на території України.

Надзвичайний стан– це певний відтинок часу або період певних днів чи місяців , пов"язаних з небезпекою для невизначеного кола людей, важливих об”єктів та спокійного суспільного життя.

Надзвичайні події можуть виникати при внутрішніх конфліктах між національними, етнічними та релігійними групами чи об”єднаннями, при масових заворушеннях, які викликають суспільне напруження або паніку серед населення. Використання злочинцем вищезазначених умов для вчинення злочину є свідченням його особливої небезпеки і обтяжує його покарання.

  1. Вчинення злочину загально небезпечним способом. Тут маються на увазі випадки використання злочинцем такого прийому чи методу, наслідком яких є людські жертви, знищення чи пошкодження важливих об”єктів або створюється загроза настання таких наслідків. Загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину в багатьох випадках надає злочинові кваліфікаційного виду, впливає на визначення ступеня суспільної небезпечності вчиненого посягання та враховується судом при призначення покарання винному в такому злочині. Якщо закон визначає загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину як обов”язкову ознаку конкретного складу злочину (ст.113, ч.2. ст.194, ч.2 ст.292 КК тощо), то суд не може ще раз врахувати його як обставину, що обтяжує покарання.

Вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп”яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів. Мова йде про фізіологічне сп”яніння , що є наслідком вживання людиною до моменту вчинення злочину алкогольних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин чи інших одурманюючих засобів. Сп”яніння у багатьох людей викликає піднесений настрій, ейфорію. Нерідко стан сп”яніння спричиняє також зовнішнє збудження та ослаблює як наслідок стримуючий вплив гальмівних процесів, властивих фізіології людини. У деяких людей стан ейфорії досягає своєрідного виявлення. Людина стає подразливою, причепливою, часто нахабною, схильною до агресії, негідного вчинку, нападу або бійки. До стану сп”яніння людина доводить себе сама. При цьому вона усвідомлює, що в такому стані у неї зменшується почуття реальної небезпеки своїх вчинків. Така людина нерідко вчиняє тяжкий злочині стає небезпечною Все це має враховувати суд при призначенні винному покарання за вчинення ним злочину у стані сп”яніння. Суд має право, зазначається у ч.2 ст. 67 КК, залежно від характеру вчиненого злочину не визнавати цю обставину, як такою що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

ІІІ.Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, вчинений у співучасті

1. Призначення покарання за незакінчений злочин.

У цьому випадку суд при призначені покарання має враховувати такі положення:

  1. загальні засади призначення покарання викладені в ст. 65 КК: зокрема, покарання має бути призначено у межах, установлених у санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. А також у межах положення Загальної частини Кодексу з урахуванням способу та мотиву дій винного, характеру і розміру заподіяної шкоди;
  2. обставини, які пом’якшують або обтяжують покарання, що визначені, відповідно, у ст. 66 і ст. 67 КК. При цьому мають бути враховані як перші, так і другі обставини при їх одночасній наявності.
  3. ступінь тяжкості вчиненого особою діяння та ступінь здійснення злочинного наміру. Нагадаємо, що незакінчений злочин має дві стадії – готування до злочину та замах на вчинення злочину. Ці стадії злочинної діяльності різняться між собою як за фактичними обставинами, так і за тяжкістю вчиненого. Тому, призначаючи покарання, суд має враховувати, що готування до злочину є його початкова стадія і вважається менш небезпечною відносно стадії замаху на злочин. Тут має значення і те, що готування до злочину невеликої тяжкості, відповідно до ч. 2 ст. 14 КК, не тягне за собою кримінальної відповідальності;
  4. при призначенні покарання суд має враховувати і причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Злочинний намір може не здійснитися за однієї з кількох причин: а) з причини, не залежної від волі винного. Наприклад, дії злочинця було припинено органами влади; б) з причини об’єктивної неможливості з боку злочинця досягти своєї мети (наприклад, винний не влучив при пострілі в свою жертву; сейф виявився надійно закритим, і злочинець не зміг проникнути в його середину; в) злочинець відмовився від доведення злочину до кінця при можливості досягнення мети злочину, наприклад, злочинець злякався відповідальності за вчинене, отямився і відступився від свого наміру тощо.

2. Призначення покарання за злочин, вчинений у співучасті.

Суд, призначаючи покарання співучасникам злочину, має керуватися положенням, викладеним у ст. 65 –67 та ч. 2 ст. 68 КК, щодо характеру та ступені участі кожного із співучасників у вчиненні злочину. Така участь залежить від ролі того або іншого співучасника злочину в досягненні загальної мети злочину і його безпосереднього впливу на розмір заподіяної шкоди. Вид і розмір покарання за злочин, вчинений у співучасті, залежить головним чином від тієї ролі, яку виконував кожний із співучасників злочину: був він виконавцем чи організатором злочину, підбурювачем чи посібником злочину. Більш небезпечним серед співучасників вважається виконавець та організатор злочину, а найбільшу небезпеку для благ людини і соціальних цінностей створює групова та організована злочинність. Обрання кожному підсудному конкретної міри покарання за вчинений ним злочин має ґрунтуватися на додержанні судом загальних засад призначення покарання та аналізу усіх фактично встановлених обставин справи. Така оцінка здійснюється судом на підставі правосвідомості суду, тобто безпосереднього, неупередженого застосування закону на основі високого професіоналізму, правової і загальнолюдської культури.

ІУ.Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом

Відповідно до ч.1 ст. 69 КК, покарання більш м”яке, ніж передбачено законом, може бути призначено: 1) за вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину або злочину середньої тяжкості; 2) при наявності декількох обставин, що пом”якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; 3) при наявності даних про особу винного, які свідчать її відносно невелику суспільну небезпечність. При наявності цих обставин у їх поєднанні, суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межи, встановленої в санкції статті за даний злочин, або перейти до іншого, більш м”якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за вчинений злочин. У цьому випадку суд не має права призначати покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині Кодексу.

V.Призначення покарання за сукупністю злочинів.

Закон розрізняє дві ситуації, за яких виникає необхідність призначити покарання за сукупністю злочинів: 1) за два чи більше злочини, що утворюють сукупність, особа засуджується одним вироком і в цьому ж вироку їй призначається остаточне покарання; 2) якщо після винесення вироку в справі про один чи кілька злочинів буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до винесення даного вироку.

Порядок призначення покарання за наявності першої ситуації полягає в тому, що суд спочатку призначає покарання за кожний вчинений злочин, що входить до сукупності, і після цього визначає остаточне покарання. При сукупності злочинів, говориться в ч.2 ст.70, суд, призначивши покарання за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань у межах, установлених статтею закона, яка передбачає більш суворе покарання.

Крім загального правила про визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів в межах, установлених санкцією статті Особливої частини Кодексу, законом передбачено окреме положення щодо умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину, що входить до сукупності злочинів. У ч. 2 ст. 70 КК йдеться: “Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині Кодексу”. Повернімося до вищенаведеної справи: якщо суд за ч. 1 ст. 185 ( крадіжка чужого майна ) призначить покарання – позбавлення волі строком на два роки, а за ч. 1 ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження) -– позбавлення волі строком на вісім років – і дійде висновку про необхідність повного складання призначених покарань, то, мотивуючи, що один із цих злочинів ( тяжке тілесне ушкодження ) за класифікацією злочинів є тяжким злочином, суд може призначити остаточне покарання – позбавлення волі строком на десять років. Хоча в цьому випадку суд і вийшов за межі санкції ч. 1 ст. 121 КК, є п`ятнадцять років. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинання будь – яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі, говориться у ч. 2 ст. 70 КК.

У ч. 3 ст. 70 КК зазначено, що до основного покарання може бути приєднано будь-яке з додаткових покарань, передбачених статтями закону, що встановлюють відповідальність за ті злочини, у вчинені яких особу було визнано виною. Нагадаємо, що різні види додаткових покарань в усіх випадках виконуються самостійно.

За вищезазначеними правилами (частини 1-3 ст. 70) призначається покарання, якщо після винесення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині (злочинах), вчиненому ним до внесення вироку у першій справі. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за першим вироком.

У випадках складання різновидних основних покарань за сукупністю злочинів суд має керуватися правилами, визначеними в ст. 72 КК. Наприклад, якщо суд у вищенаведеному випадку призначить за ч. 1 ст. 185 КК покарання у вигляді випробних робіт строком на два роки, а за ч. 1 ст. 121 КК – позбавлення волі строком на шість років і дійде висновку про необхідність повного складання призначених покарань, то він, виходячи із визначеного в законі співвідношення (ч.1 ст. 72) – “одному дню позбавлення волі відповідає три дні виправних робіт” (24:3=8), - призначить остаточне покарання за сукупністю цих двох злочинів у вигляді позбавлення волі строком на шість років і вісім місяців.

VI.Призначення покарання за сукупністю вироків

Покарання за кількома вироками призначається, якщо засуджений після винесення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин. У цьому разі відповідно до ч. 1 ст. 71 КК суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Порядок призначення покарання за сукупністю вироків передбачає, як правило, принцип повного або часткового складання покарань. Це більш суворий порядок порівняно з порядком призначення покарання за сукупністю злочинів, за яким допускаються і правила поглинання менш суворого покарання більш суворим. Зазначимо, що як виняток принцип поглинання застосовується і при призначенні покарання за кількома вироками. Це має місце, зокрема, тоді, коли за новим вироком призначається покарання, яке дорівнює максимальній межі, встановленій для відповідного виду покарання, і за цю межу суд вийти не може, а також у випадку складання покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань, коли загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинання менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Характерними особливостями призначення покарання за сукупністю вироків відповідно до ч. 2 ст. 71 КК э те, що:

  1. загальний строк покарання не повинен перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині Кодексу;
  2. при складанні покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років.

Закон (ч. 4 ст. 71 КК) містить ще одну особливість призначення покарання за сукупністю вироків, а саме: остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Але й в цьому випадку покарання у вигляді позбавлення волі має відповідати вищевикладеним положенням закону щодо граничних строків цього виду покарання. В ч. 3 ст. 71 зазначається, що призначене хоч би за один із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків. Різновидні додаткові покарання в усіх випадках виконуються самостійно.

VII.Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення.

У ст. 72встановленіправиласкладання покараньпривизначенніостаточногопокараннязасукупністю злочинівта засукупністю вироків. Прицьому,по-перше, передбаченопорядокскладаннярізнихвидів покарання, апо-друге, визначено види покарань,якінепідлягають складанню.

При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться у більш суворий вид з таккого їх співвідношення (за ч. 1 ст. 72):

1)одному дню позбавлення волі відповідають:

а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту;

б) два дні обмеження волі;

в) тридні службового обмеженнядлявійськовослужбовцівабо три дня виправних робіт;

г) вісім годин громадських робіт;

  1. одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту відповідають:

а) два дні обмеження волі;

б) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

  1. одному дню обмеження волі відповідають:

а) три дні службового обмеження для військовослубовців;

б) або три дні виправних робіт;

  1. одному дню обмеження волі або арешту відповідають:

вісім годин громадських робіт.

Відповідно до ч. 2 ст. 72 КК, при призначенні покарання за сукупністю злочинів або за кількома вироками у виді виправних робіт або службових обмежень для військовослужбовців складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно.

Як зазначається в ч. 3 ст. 72 КК, основні покарання у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складаню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно. Попереднє ув’язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у ч. 1 ст. 72 КК. При призначенні покарань, не зазначених в ч. 1 ст. 72, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити покарання або звільнити засудженого від його відбування (ч. 5 ст. 72 КК).

VIII.Обчислення строків покарання

Види покарань та їх строки визначені в статтях 51-64 КК. Суд, керуючись цими нормами закону, в кожному конкретному випадку призначає за вчинений злочин певний вид і розмір покарання. Виконання призначеного судом покарання вимагає точного обчислення строку такого покарання. Строки покарання відповідно до ст. 73 КК обчислюються у роках та місцях та годинах. При зміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув’язнення допускається обчислення строків покарання у днях. Призначення строку покарання у роках передбачає закінчення строку покарання в останій день року, обчислюваного з дня призначення покарання. Якщо строк покарання було призначено в місцях, то його закінчення припадає на відповідний день місяця, враховуючи початок строку покарання і його закінчення.

Скачати

Схожі роботи

2014-01-26

Поняття та порядок створення селянського (фермерського) господарства.Взаємовідносини селянського (фермерського) господарства з установами банків, страховими органами і бюджетом

2015-09-27

Право надзорного опротестования судебных постановлений является правом на возбуждение деятельности суда надзорной инстанции по проверке вступившего в законную силу судебного решения.

Надзорное производство является экстраординарной (исключительной) стадией гражданского процесса.

2015-11-04

Земельный участок является недвижимым имуществом и представляет собой часть поверхности земли (в т.ч. почвенный слой), границы которой описаны и удостоверены в установленном порядке

2015-10-16

В условиях перехода к рыночным отношениям в нашей стране определился курс на формирование правового государства, который предполагает всеобщее без каких-либо исключений подчинение закону всех субъектов общественных отношений, последовательную и решительную борьбу с любыми правонарушителями, т. е. всемерное укрепление законности.

2015-10-28

Свидетельские показания – это, прежде всего, процессуальный результат, продукт взаимодействия специального субъекта с носителем информации (свидетелем) в законодательно определенной форме с обязательным соблюдением условий, предусмотренных законом.